Здавалося, що тут час ніби зупинився, ніби і не рухався ніколи… Щось було таке у повітрі цього міста, у його стінах, його дорогах, його деревах, що здавалося вічним, нерухомим. Звичайно, це не могло бути так: час усюди був однаково безжальним… Однак тут він здавався таким делікатним, майже непомітним, що ніби розчинявся у південному повітрі, яке дихало передчуттям літа.
Реальність наздогнала мене, щойно я потрапила до супермаркету за рогом. Блискучі поверхні, скло, дзеркала, акуратні ряди пакетів з молоком, ананасів, батонів, засобів для миття посуду вишикувалися, ніби перед стратою (по суті, саме це на них і чекало). У повітрі літало стрекотіння та гудіння касових апаратів, завчені фрази касирів та касирок, шурхотіння поліетиленових пакетів (розкладаються протягом 100–200 років; вони переживуть усіх нас, якщо не всю нашу цивілізацію в кінцевому рахунку). Час, звичайно, пройшовся і по цих місцях, хоч і здавалося на перший погляд, що місто завмерло.
— О, привіт, — раптом пролунало з-за моєї спини.
Я не встигла навіть подумати, що насправді нікого тут не знаю, і хай хто це був, він, мабуть, переплутав мене з кимось; я навіть не встигла сформулювати подумки цю відповідь, мовляв, «Ви помилилися», як хлопець цей (а це був саме хлопчина невизначеного віку між 15 та 25 роками) незворушно завів такий собі «смол толк»:
— Це Ви від мене вранці тікали.
Дійсно «смол», що тут скажеш. Адже хлопець мовчав, ніяких подальших пояснень від нього не послідувало. Обравши найліпшу стратегію для таких випадків — вдати, що нічого не почула і взагалі нічого не відбувається, — я уважно роздивлялася полицю з консервованими овочами. Сама не знала, чому саме її: консервовані овочі були, мабуть, передостанньою річчю, яка мені зараз була взагалі потрібна. Тут хлопець, як ні в чому не бувало, продовжив:
— Ви ж зрозуміли, про що я. Ви ранком забігли до під'їзду, а я саме за Вами слідом йшов… Ну, тобто, не те щоб за Вами, просто слідом… Просто туди ж, куди і Ви, — він зам’явся, можливо, уже жалкуючи про те, що взагалі підійшов та почав цю розмову. — Я Вас за кедами впізнав, — нащось додав він. — І за волоссям.
І кеди, і волосся у мене і справді важко було переплутати з чиїмись іншими. Кеди — жовті, волосся — довге, до талії, заплетене у косу. Не найпоширеніша комбінація.
Виходить, це був він, коли внизу хтось грюкнув дверима вранці.
— То це були Ви! Що ж, приємно знати, що Ви існуєте, а не просто здалися мені зранку побічним ефектом втоми.
— Ага, розумію.
— Двері у Вас завжди так гримлять?
— Перепрошую?
— Ну, двері у під'їзді. Вони тихіше вміють зачинятися?
— А, от Ви про що, — засміявся цей чувак-без-віку. — Ні, не вміють. Гонорливі вони.
Ми помовчали, роздивляючись консервовані помідори. У томатному соку, в олії, у воді. Порізані та цілі. Іноді на полиці траплялися навіть чавлені помідори. Цікаво, і їх теж хтось купує? А зараз, коли вже повно свіжих? Та ще й тут, у Степовому, помідорному раю?
Я простягнула руку та взяла з полиці банку з чавленими помідорами. Помідорне консервоване пюре. Хтось же має таки їх купувати.
Хлопець схвально кивнув на мій кошик, у якому тепер самотньо лежала банка помідорів.
— Прикольна штука. Люди завжди купують таке випадково, але врешті виявляється, що їм подобається. Так з усім, насправді, якщо подумати.
Ми ішли вздовж довгих рядів продуктів, що рівненько вишикувалися на полицях. Овочі, фрукти, соління, олії, крупи, за ними — випічка та хліб. Хлопець продовжував говорити, голос його був трошечки занадто дзвінким, але ледь помітно — так, що не одразу навіть розумієш, в чому справа і чому він здається якимось незвичним, особливим. Я слухала.
— Знаєте, якщо Ви вже заговорили про двері… Це не до красного слівця я сказав про гонор наших з Вами тепер спільних дверей.
У хлопця був цікавий ніс — трошечки задовгий, з горбинкою; а ще — скуйовджене чорне волосся. Він нагадував француза з фільму, назву якого ніяк не згадати, тому що часто французькі фільми попри усю свою різноманітність — про одне і те саме, за атмосферою цілком однакові. І хлопці зі скуйовдженим чорним волоссям і горбатими трошки задовгими носами теж у них здебільшого однакові.
— Знаєте, двері і справді усі — з характером. Нам дісталися такі. Знав я колись двері, які відчинялися самі перед людьми, варто було лиш підійти до них. Ввічливі, красиві такі двері. Тихі — нічого і додати. І все рівно людям не подобалися. Вічно всі, хто крізь них проходив, бубоніли щось про «коли вже цю рухлядь полагодять, заходять-виходять усі підряд, а вони навіть не зачиняються». Отак от. І на наші всі, кому не ліньки, скаржаться. Мовляв, нащо так гучно щоразу вони захлопуються, зробіть вже щось. І нікому немає справи до того, що зачиняються вони щільненько, так, що навіть світло не пройде. А зупинити світло, знаєте, складніше за все. Не догодити людям ніяк. Навіть якщо ти — просто двері, і твоя робота — просто відкриватися та зачинятися. Просто як двері. А все одно не достатньо. Все одно щось не так.