Ми підійшли до полиць із хлібом. Аромат стояв, як в дитинстві — теплий, пахкий, смачний.
Я обирала хліб. Вибір всього життя, можна сказати: батон чи багет? Можна подумати, що це не серйозно, але насправді мозок кожну потребу у виборі сприймає приблизно однаково: обираєш ти яблука в магазині чи майбутню професію. Врешті, вибір упав на багет, бо коли можна обрати багет, треба брати саме його.
— А ще, знаєте, жив я колись у дитинстві в будинку… То там двері так страждали — увесь будинок чув. Скрипіли, стогнали, а ніхто не помічав. Окрім мене. А я їх жалів. Непроста робота… і до того ж ніким не оцінена. Насправді всі знали про це моє дивацтво: якесь чудернацьке ставлення до дверей. Але списували на дитинство, — зі смішком додав він. — Таки, мабуть, були праві. Не врахували одного: дитинство не закінчується із переходом якоїсь вікової межі. За бажання воно може тривати хоч вічно. Мене Андрієм звати, до речі. Я поруч живу, — раптом сказав він. — Сам не знаю, чого вирішив про двері Вам розказувати. Я чесно нормальний, — він засміявся.
Я посміхнулася йому у відповідь:
— Я знаю. А теорію про двері маєте справді цікаву. Яна.
Хлопцю залишалося лише гадати, що це я «знаю»: що він живе поруч чи що він не міський божевільний, зациклений на дверях.
Звичайно, він не був божевільним. Диваком? Можливо. Але не божевільним. Хоча цілком було зрозуміло, чому Андрій вирішив уточнити, що він ним не є. Мені чудово було знайомо те, з якою легкістю люди охрещували будь-кого, хто відрізнявся від них, «не від світу цього». Ще б пак. Варто людині бути трошки відлюдькуватішою чи незвичайною — її моментально огорнуть легендами. Варто комусь не відповісти одного разу на просте запитання прямо — його одразу охрестять володарем якогось важливого секрету. Варто комусь щось зробити не так, як того від нього чекали, — чекай пліток різного штибу та масштабу. Людина може просто сміття винести в святковому пакеті, і її назвуть дивною. Хтось може справляти Китайський Новий рік, і люди ледь помітно напружаться. Що й казати про хлопця, чутливого до дверей.
Ми вже підходили до кас. Я хотіла ще щось сказати цьому дивному хлопцю — першому моєму знайомцю в новому місті. Озирнулася, аби звернутися до Андрія, але його вже не було поруч. Замотала головою, сподіваючись відшукати його поглядом коло інших кас чи десь серед стелажів з продуктами — але його ніде не було видно. Дивно.
— Пакет давати? — касирка запитувала, мабуть, уже не вперше, і не отримавши, вочевидь, жодної реакції з мого боку, намагалася не схибити і продовжувала дотримуватися інструкцій: спочатку пакет, потім картка, потім — чи збираю я фігурки…
Я ніби прокинулася від сну.
Я знову була посеред яскраво освітленої енергозберігальними лампами зали супермаркету, Андрій зник так само раптово, як і з’явився зі своїми розповідями про двері, історія розчинилася у повітрі — залишилися лише гладенькі поверхні та електричне світло. Хіба можуть такі різні речі існувати в одному просторі?.. Відповідь мені була добре відома.
Касирка дивилася на мене, явно не розуміючи, як їй зі мною бути. Бо з усіх інструкцій я, очевидно, вже її виштовхнула. Бідна дівчинка, мабуть, тільки почала тут працювати. Здається, її справді хвилювало, чи візьме покупець пакет, але більше, мабуть, те, що я ніяк не реагувала на її запитання з інструкції. Вона намагалася спіймати мій погляд, визираючи з-під дурнуватого фірмового козирка мережі супермаркетів.
— Ні, дякую, — нарешті відповіла я, виринаючи з-під товщі роздумів. — І решти теж не треба, чого Ви там ще пропонуєте…
Раптом мені стало дуже незатишно тут і зараз. Миттєве відчуття, внутрішня порожнеча і — так само раптово усе повернулося на свої місця. Я кинула погляд на касову стрічку, на якій нагромадилися молоко, яйця, хліб, сир, спагеті, консервовані томати, ще якісь продукти. Яскраво-рожевий пакетик корму для несподіваного гостя. Я і не помітила, як наповнила усім цим кошик.