Поспіхом набивши покупками пакети, я майже вибігла з магазину. Якби була охоронцем, щось би, мабуть, запідозрила, бо збоку це схоже було на повноцінну втечу з місця злочину.
Надворі вже остаточно стемніло.
Вулиця — уже залита рідким помаранчевим ліхтаревим світлом (залита — то для образності, звичайно, бо ліхтар направду працював лише один, та й той дихав на ладан). Скажімо, клаптик вулиці був залитий світлом. Решта ж… Ні, не тонула в мороку. Решта вулиці вкрилася тонким візерунком тендітних тіней високих придорожніх трав, тоненьких гілочок, шарудливого листя. Тіні ті падали від золотаво-бурштинового освітлення домівок. Від цього світла штормове море всередині потеплішало, заспокоїлося. Скажені хвилі більше не набігали одна на одну, ніби змагаючись за першість: якій випаде потопити дівчину? Тепер довгими язиками вони акуратно злизували усе зайве з піщаного берега моїх думок.
Стало тихо.
У квартирі тепер було навіть трошки прохолодно. Кота ніде не видно. Я погукала його, зазирнула у кухню, позаглядала до кутів у коридорі, зачинені двері бабусиної кімнати лишилися незайманими. Чкурнув, мабуть, туди, звідки прийшов — у відчинене вікно. Ну, і не треба. Чомусь я була впевнена, що він ще повернеться. Тепер хоча б буде чим його пригостити.
Я вивалила пакунки на кухонний стіл, почала розкладати по місцях. Холодильник, шафа, шафка, ящик, стіл. Поставила грітися чайника. Поки вода грілася, а пара повільною цівочкою піднімалася з носика чайника вгору, чекаючи на його протяжний свист, що сповістить про закипіння, я підійшла до вікна.
Ще повертаючись з магазину, визначила, де мають бути вікна квартири, запримітила на кухонному підвіконні, зовні, кілька вазонів з якоюсь рослинністю: чи то квітами, чи то травою, чи то чимось іще. Рослинність разом з вазонами була на місці. А от пейзаж… Пейзаж був ніби притягнутий за вуха. З вікна я бачила, як блимає вивіска супермаркету неоновими фарбами серед темної ночі. Нічого, здається, особливого, якщо не брати до уваги, що бачити її звідси я не маю, навіть більше — не можу. Щоб побачити вікна квартири, від супермаркету треба було далеченько відійти. Ну, добре, припустімо, що це ще можливо. Але я точно заходила за ріг сусіднього дому! Чотири поверхи — це вам не жарти. З-за них магазину було не видно. Але ні — ось цей будинок, трохи ліворуч. А ось і магазин. Прямо переді мною. За кілька десятків метрів. На мить у мене з’явилося відчуття, що я не тут зараз, а в якомусь геть іншому будинку, геть іншому місті, геть іншому світі… Але це відчуття майже одразу минуло.
Таки розмова з місцевим диваком перевернула все з ніг на голову. Тепер навіть без варіантів — у Степовому буде дивно, десь вивернуто навиворіт, десь — перевернуто з ніг на голову. Мені ця думка, здається, сподобалася.
Чайник засвистів. Від несподіванки я здригнулася.
Вимкнула газову конфорку під ним, відкрила пачку чаю, засипала дрібку до великого горняти, що знайшлося в одній із шафок над столом. Залила його окропом. По кухні розплився солодкий аромат «1000 і однієї ночі».
Решту окропу вилила до невеличкої каструльки. Тепер — спагеті.
Закинути до киплячої підсоленої води, варити дев’ять хвилин, помішуючи. Думаючи про те, що якби для людей були такі самі прості, але вичерпно докладні інструкції, знаходити з ними спільну мову було б набагато легше.
Був у мене колись знайомий — незвичайний дуже хлопець. Він викликав цікавість. Щось постійно майстрував, нікому не показуючи. Як же було цікаво, що це! Але ніхто не знав, як до нього підступитися. У спогадах однокласників він так і залишився хлопчиком, який постійно возився невідомо з чим. Невеличким пробілом, про який легше забути, аби він не псував загальної картини. Хто зна, якби ми знали, з чого почати, білим плямам серед нас не лишилося би місця… Як і білим воронам. Що, мабуть, одне і те саме. Що, мабуть, і не погано зовсім.
На готові спагеті я вивалила ті самі консервовані чавлені помідори. Це виявилося досить смачно.
Вечір перетікав у ніч. Ніч кавовою гущею наповнювала місто, протікала крізь щілини до сонних осель, вимикала у них світло. Врешті я теж здалася. Уже розкладений та застелений свіжими хрусткими простирадлами диван виглядав набагато приємнішим, ніж уранці, коли я калачиком звернулася на ньому з дороги і провалилася в сон. Тепер же я нікуди не падала, не провалювалася, не рушала…
Уже перед тим, як заснути, на думку мені раптом спало, що навряд чи кіт, та ще й такий товстезний, зміг би забратися аж на третій поверх, де я оселилася. Але думки швидко перемкнулися на щось інше, про кота я і забула…