5
Кімнату поглинула темрява. Лише тоненький сріблястий промінчик місячного світла ниткою проліг по підлозі — крізь вікно аж до самих дверей.
Я прокинулася, була певна, від якогось звуку. Шепоту? Голосу? Мабуть, щось із вулиці, але тепер все затихло.
Тиша. Глуха, майже затишна. Втім, такій їй заважала бути аж надмірна її порожність.
Стіною повзли чудернацькі візерунки. Диван ледь чутно поскрипував з кожним моїм рухом. Під пальцями — гладенька поверхня простирадла — щоправда, тепер збите, зім’яте, геть не хрустке та свіже.
Вдих. Видих.
Я піднялася одним ривком — неможливо було далі лежати, коли невидимий привид сну був ще поруч, але вже не давався до рук.
Світло не вмикала, так у темряві навпомацки і сунулася до дверей — налити собі склянку води на кухні.
3:24. Ні туди, ні сюди.
У кухні біле штучне світло майже осліпило. Одне добре — під цими електричними променями зникли останні рештки сну, а з ними і незрозумілі відчуття — страху чи ще чогось.
Я кинула погляд на вікно — з нього на мене подивилася чорними западинами-очима худорлява дівчина, волосся вибилося з коси, тонкі зап’ястя виглядали з-за широких рукавів піжамної сорочки.
Я підійшла ближче, визирнула назовні, притиснувши долоні до холодного скла: порожньо, лиш миготить самотній ліхтар коло дороги. Супермаркету, до речі, теж не видно. Мабуть, усі пішли спати. Усе вимкнено. На підвіконні легенько погойдувалися зелені паростки невідомо чого.
Відійшовши від вікна, розвернулася до нього спиною.
Вода з крану гучно полилася до холодної склянки.
Сон ніби хвилею змило. Ковток холодної води ж розбудив остаточно. Чим можна зайняти себе о пів на четверту ночі, якщо не спиться?
Виходячи з кухні, я зачепилася поглядом за двері кімнати, яка вочевидь, і була тією самою, заваленою старим непотребом. Якось за весь попередній день я до неї так і не дійшла, аби побачити масштаби роботи, яку я все-таки пообіцяла зробити. Не бозна-що, але все-таки — робота.
Я підійшла ближче і тут помітила, що двері до кімнати не зачинені. Обережно зробила крок назад і вп’ялася поглядом у двері, що були ледь-ледь привідчинені. Дивно, вранці вони точно були зачинені — я ще звернула на це увагу. Невже якийсь протяг відчинив? Чи ще щось… Може, кіт? Хоча, як він зміг би відчинити зачинені двері? Як і вітерець будь-якої сили. Мабуть, не догледіла. Однак це цікаво. Такі деталі не оминали зазвичай моєї уваги. І двері ці я теж помітила і примітила.
Прийнявши це за схвальний знак згори, — мовляв, заходь, не барися! — я торкнулася ручки дверей і зробила крок уперед.
В обличчя мені ніби дмухнув вітерець чи якийсь протяг. Що ж, мабуть, він і відчинив двері.
Скрипнувши, вони прочинилися на повну широту.
Я вмить згадала про хлопця, котрий розказував сьогодні… вчора тобто, про двері. Цікаво, що бачили ці?
Я переступила поріг і різким рухом увімкнула світло. Лампочка вгорі блимнула і освітила кімнату рівним жовтуватим світлом.
Кімната нагадувала радше якесь підземелля казкового близькосхідного джина, набите донесхочу усілякими скарбами та коштовностями. З однією лише різницею: замість скарбів — відвертий мотлох. Решта ж була абсолютно ідентична до уявного інтер'єру лампи чи сховища джина: гармидер, стоси та гори абсолютно різних речей, що небезпечно погойдувалися просто від того, що ти кинув погляд на них, ніби від доторку, а ще — велика кількість темних закутків, до яких не доходило світло від лампи, у яких, мабуть, найцінніші екземпляри бабусиних речей і заховані.
А було тут багато чого.
Пробираючись крізь завали якихось паперів, складених пухкими стосами, перев’язаних коричневими шнурками, та старих книжок з пожовклими сторінками — це було видно по їхнім зрізам, — я помітила навколо ще купу розкиданих речей: старі ляльки, іграшки, газети, годинники, листи, якісь статуетки, магніти, листівки, прикраси, ялинкові прикраси, коштовності, старі мобільники, телефони з бобінами, якісь гілочки, жолуді, засушені квіти та листочки, навіть лапка кролика, здається, десь вигулькнула із загального гармидеру, але, ніби потопельник — лише аби зникнути у його глибинах наступної миті.
Таки дядько був правий — прибирати тут було що.
У ці хвилини я нагадувала сама собі давнього мореплавця, що розсікав хвилі чужих, незнаних морів; чи першопроходця, відкривача нових земель, відчайдуха, авантюриста. У цій кімнаті я ніби вже була не собою. Хоча мала бути, аби не загубитися серед нескінченних стосів та валунів речей.