Увечері в п’ятницю вони дивилися один із улюблених фільмів Сінді “Булліт”. Моррісон, заважаючи їй зосередитися, увесь час вертівся й щось бурмотів.
— Що з тобою? — запитала вона, коли на екрані з’явилася заставка.
— Нічого… Все, — буркнув він. — Я кинув палити.
— З яких пір? П’ять хвилин тому? — засміялася Сінді.
— З третьої годин дня.
— І ти дійсно відтоді не палив?
— Не палив, — відказав він і почав гризти ніготь на великому пальці, вже розгризеному до живого.
— Це ж чудово! І що тебе до цього спонукало?
— Ти й… Елвін.
Вона широко розплющила очі й навіть не помітила, що знову йде фільм. Дік рідко згадував їхнього розумово відсталого сина. Вона підійшла, глянула на порожню попільничку біля його правої руки, а тоді йому в вічі.
— Ти серйозно вирішив кинути палити, Діку?
— Серйозно, — сказав він і подумав: “Якщо я звернуся до поліції, бригада найманих бандитів спотворять твоє обличчя, Сінді”.
— Я рада. Навіть якщо ти й не зробиш цього, ми обидва дякуємо тобі за твій намір, Діку.
— Думаю, що зроблю, — сказав він, згадуючи помутнілий, убивчий погляд Донатті, коли той ударив його ногами в живіт.
Цієї ночі Моррісон спав погано — починав дрімати й відразу ж прокидався, а біля третьої години зовсім прочумався. Від бажання палити його почало лихоманити. Він зійшов униз до свого кабінету. Кабінет не мав вікон і був усередині будинку. Моррісон висунув верхню шухляду столу й якийсь час загіпнотизовано дивився на пачку сигарет, потім роззирнувся довкола й облизав губи.
Донатті сказав: “Постійне спостереження протягом першого місяця. Вісімнадцять годин у день протягом наступних двох, але він ніколи не буде знати, які саме вісімнадцять. Протягом четвертого місяця, коли більшість клієнтів не витримують і знову починають палити, “обслуговування” буде знову протягом двадцяти чотирьох годин на добу. Затим по дванадцять годин щоденно до кінця року, не підряд і не в один і той же час. А по всьому — вибірковий нагляд до кінця його життя.
До кінця його життя.
— Ми можемо спостерігати за вами місяць через місяць, — говорив Донатті. — Або через день. Або постійно протягом одного тижня щомісяця два роки від сьогодні. Головне, що ви не будете про це знати. Якщо запалите, ризикуватимете й думати: “Вони стежать? Чи не забирають зараз мою дружину, а може, посилають свого чоловіка до мого сина?” — Правда ж, чудово? І якщо ви крадькома запалите, смак такого паління буде жахливим. Воно буде мати смак крові вашого сина.
“Але зараз, глухої ночі, в моєму власному кабінеті, вони не можуть за мною спостерігати”, — думав Моррісон. У будинку стояла мертва тиша.
Хвилин зо дві він дивився на пачку сигарет, не в силі відірвати від неї погляд, потім підійшов до дверей, виглянув у порожню вітальню, повернувся назад і ще якийсь час дивився на сигарети. Йому уявилася жахлива картина: все життя попереду без сигарет. “Як, скажіть на милість, він зможе переконати в чомусь серйозного клієнта, не тримаючи недбало між пальцями запаленої сигарети, коли підходитимете до схем та діаграм? Як він зможе витримати без сигарети нескінченні прийоми гостей у саду, які часто влаштовує Сінді? Як він зможе вставати зранку і зустрічати день без запаленої сигарети, коли питиме каву й читатиме газету?”
Моррісон проклинав себе за те, що опинився в такому становищі, проклинав Донатті. Але найбільше він проклинав Джіммі Маккенна. Як він міг так учинити? Негідник усе знав. Його руки тремтіли від бажання схопити юду Джіммі Маккенна.
Моррісон ще раз крадькома обвів поглядом кабінет і дістав із шухляди сигарети. Він гладив коробку, пестив її. Яка була колись рекламна фраза? “Таке кругле, таке тверде, так красиво упаковане”. Краще не скажеш. Він узяв сигарету в рот, підвів голову и прислухався.
Чи то було справді легеньке шарудіння у стінній шафі, чи йому почулося? Певно, почулося. Але…
А ще він уявив кролика, як той несамовито підскакував від ударів електричного струму, уявив у тій кімнаті Сінді…
Тривожно прислухавшись і нічого не почувши, Моррісон подумав, що йому варто лише підійти до дверей шафи й відчинити їх, але він надто боявся того, що може там побачити, а тому повернувся до ліжка й ще довго не міг заснути.
Незважаючи на те як мерзенно він відчував себе вранці, сніданок йому видався смачним. Повагавшись мить, він, після звичайної порції кукурудзяних пластівців, з’їв яєчню. Коли Сінді зійшла вниз у своєму халаті, він якраз вискрібав сковорідку.
— Річарде Моррісон! Ви не їли яєць на сніданок, відколи Гектор був ще у пелюшках.
У відповідь Моррісон буркнув щось нерозбірливе. Він вважав, що прислів’я Сінді: “Відколи Гектор був ще у пелюшках” таке ж безглузде, як і інше її прислів’я: “Мені треба посміхатися й цілувати свиню”.
— Ти ще не палив? — запитала вона, наливаючи апельсиновий сік.
— Ні.
— До полудня запалиш, — побіжно сказала вона.
— Дуже ж ти мені допомагаєш! — різко повернувся він до неї. — Ти, та ті, хто не палить, усі ви гадаєте… а, нічого, не звертай уваги.
Він чекав, що Сінді образиться, але вона лише здивовано подивилася на нього.
— Ти це серйозно? Ти дійсно кинув палити?
Звичайно, серйозно, відказав він, а сам подумав: “Надіюся, ти ніколи не дізнаєшся, наскільки серйозно”.
— Бідний хлопець, — підійшла до нього Сінді. — Ти виглядаєш, ніби воскрес із мертвих. Але я пишаюся тобою.
Моррісон міцно пригорнув її до себе.
Сцени з життя Річарда Моррісона. Жовтень— листопад: Моррісон і його щирий приятель із студії “Ларкін” у барі Джека Демпсі. Приятель пропонує сигарету. Моррісон трохи сильніше стискує свою склянку й каже: “Я кинув палити”. Приятель сміється й каже: “Даю тобі тиждень”.
Моррісон чекає ранкового поїзда і дивиться поверх газети “Таймс” на хлопця в синьому костюмі. Він бачить його тут майже кожного ранку. Бачив він його і в інших місцях — в готелі “Анде”, коли зустрічався з клієнтом, у музичному магазині Сема Гуді на 45-й вулиці, де, поки він цікавився, чи є в них альбом Сема Кука, цей хлопець перебирав грамофонні платівки. Якось він бачив його на місцевому майданчику для гри в гольф недалеко від своєї групи під час гри “два проти двох”.
Моррісон випив на вечірці і дуже хоче палити, але він підпилий не настільки, щоб наважитися це зробити.
Моррісон відвідує сина й дарує йому велику кулю, що пищить, коли її стиснути. Поцілунок розчуленого від задоволення сина. Чомусь не такий відразливий, як раніше. Міцно обіймаючи сина, він розуміє, що мали на увазі цинічний Донатті та його колеги: любов — найдієвіші ліки. Хай романтики дискутують про її існування. Прагматики визнають її і використовують.
Моррісон втрачає фізичний потяг до паління поступово, але ніколи цілком не втрачає психологічного потягу чи потреби мати щось у роті — таблетку від кашлю, цукерку, зубочистку… Все це — слабка заміна.
Якось у Мідтаун-тунелі Моррісон потрапляє у величезну автомобільну пробку. Темрява. Ревуть сигнали. Смердюче повітря. Рух безнадійно зупинився. Випадково відкривши великим пальцем “бардачок” і побачивши там напіввідкриту коробку сигарет, він хвилину повагався, а потім вихопив одну й запалив її від запальнички, вмонтованої у щиток приладів. “Коли щось трапиться, винна Сінді, — визивно сказав він собі, — я просив її повикидати всі ці кляті сигарети”.
Після першої затяжки Моррісон дуже закашлявся. Після другої — з очей у нього потекли сльози. Після третьої — запаморочилась голова, й він майже знепритомнів. Він подумав, що сигарета має жахливий смак. А на довершення: “Боже мій! Що я роблю?”