Що ж, не покрививши душею, парубок міг сміло вважати, що досі йому неймовірно таланило. Бо пригоди його можна було порівняти лише з безконечними казками, які так полюбляють розповідати онукам зимовими вечорами дідусі й бабусі. Бо й справді, хіба ж повірили б Захарові вдома, спробуй він розповісти про побачене і пережите?
Парубок так глибоко замислився, що аж стрепенувся, почувши невдоволений окрик Морени:
- Довго ще накажеш чекати, поки ти зволиш людиною стати?
Отямившись, поквапився розтулити долоні. А повернувши собі звичний вигляд, став хутко натягати штани.
- Можеш не поспішати, – озвалася посміхаючись Морена, що й досі залишалася зодягненою лише в покривало, утворене з її власного волосся. – Поки я не плесну в долоні, ми залишатимемося на самоті, наче в пущі.
- Та воно, звісно… – пробурмотів ніяковіючи парубок. – Але мені так зручніше. Звичніше.
- Розумію, – погодилася з таким поясненням богиня. – Тоді і я, як ти.
Вона клацнула пальцями і виявилася зодягненою у вишиту золотими та срібними нитками, найтоншого полотна сорочку, що закінчувалася ледь нижче стегон. Стягнену в поясі ремінцем з гадючої шкіри. Волосся акуратно сплелося в товстелезну косу і прикрасилося віночком з живих троянд. А на високих грудях переливалися всіма барвами три разки намиста зі смарагдів, рубінів, хризолітів, халцедонів та сапфірів. А нижче… Захар ледь стримав сміх. Стрункі ноги Морени повивали безрозмірні, зшиті, певно, з десятка ліктів прозорого мусліну, шаровари. А делікатні ступні утопали в м’яких капцях з задертими догори дзьобами, які ще до того ж прикрашали кришталеві бубонці.
- Що таке? – здивувалася, щось відчувши, Морена, яка з видимим задоволенням оглядала свої шати. – Хіба ваші молодиці не так зодягаються? Ага, – збагнула, дійшовши до капців, – тут й справді щось не те. – Вона пробурмотіла пошепки кілька незрозумілих слів і вдруге клацнула пальцями. В ту ж мить на ногах у неї з’явилися чудесні сап’янові чобітки, зеленого кольору, а замість шароварів, звабні стегна богині оповила розшита мальвами оксамитова плахта.
Помітивши вираз захоплення на обличчі юнака, Морена вдоволено усміхнулася.
- Ну, якщо ми вже причепурилися то ласкаво прошу до моєї оселі, – І легко плеснула у долоньки.
Захар й оком не кліпнув, як біля дверей не знати й звідки, наче з-під землі появилися два гноми. Зростом завбільшки з лісовика, лиш значно кремезніші, і бороди мали не зелені, а вогнено-руді. Гречно вклонилися Морені й широко розчинили обидві стулки дверей.
Навколо богині одразу аж зароїлося від повітруль. Чарівні, зодягнені у різнобарвні, напівпрозорі шати, вони зі сміхом і щебетом оточили її, наче люблячі діти ніжну матір. Двійко з них, в одежах золотистого кольору, поштиво підхопили Морену під руки, решта ж у цей час посипала стежку перед нею пелюстками квітів. А з дверей замку вже долинала весела коломийка.
Давно переставши будь-чому дивуватися, Захар впевнено посунув слідом. Повітрулі кружляли і навколо нього, але не торкалися. Чи то не відали ще, пощо він тут, чи одлякувала їх сувора міна на обличчі парубка. Яку він, про всяк випадок, напустив на себе. Лише гноми спробували було заступити шлях парубкові. Та позмагавшись з ним якусь мить поглядами, шанобливо розступилися.
Поминувши поріг житла Володарки Долі, Захар опинився у просторій залі, що, мабуть, правила у цьому гірському палаці за сіни. І хоч віконниці й надалі залишалися зачиненими, світла тут не бракувало. Можна навіть сказати, що світилося практично все. І велетенські дзеркала, які рясно висіли на стінах, і майстерно різьблені мармурові колони, що підтримували неосяжне гранітне склепіння зали. І сама стеля випромінювала щось лагідне і бархатисте. Світло було розсіяне скрізь і ніде. Наче в імлистий зимовий день, коли й не збагнеш, від чого саме виднося: од хмар на небі, чи од снігу на землі?
Усе те Захар підмітив ніде не затримуючись, бо Морена легким кроком перетнула сіни і підійшла до наступних дверей, які хутко розчахнули перед нею двійко інших гномів. Захар відрізнив їх лише тому, що перші були зодягнені у зелені киптарики, а ці – синього сукна. В усьому ж іншому їх сплутала б, певно, і рідна мати.
Музика стала голоснішою, хоч музикантів і далі не було видно.
Ця зала була ще багатішою, пишнішою й веселішою. І тут чекали гостей.
Оранжевий гном підтримував вогонь у каміні. Ще один – крутив над ним нанизаний на вертел добрячий шмат м’яса. Посеред зали з десяток або й більше повітруль накривали довжелезний стіл, призначений для обіду одночасно не менш як на три дюжини персон. Келихи, джбани, глеки з довжелезними шийками, тарелі й таці, що наче з повітря з’являлися на ньому – все було виготовлене зі щирого золота і майстерно розписане різноколірними емалями. Що ж до страв, то на стіл потрапило все, що будь-коли бодай доводилося бачити Захарові, й утричі більше такого, що він і назвати б не зміг. Парубок уже чекав, що ось-ось прочиняться ще якісь двері і до зали увійде натовп богів і богинь. Бо й на мить не міг припустити, що уся ця розкіш призначена лише для звичайного сніданку.