В останніх словах виразно забриніла образа, і аби не виказати себе, Морена сердито тупнула ногою.
- Ти щезнеш нарешті з моїх очей, чи ні? Досить запитань! Іди, поки я не наказала випхати тебе штурханцями геть! Гримайло! Забирайтеся!
На цей раз Захар уже не став затримуватися на порозі.
Двері, як виявилося, вели в залу, залиту примарним зеленавим світлом, що спливало з чарівної кришталевої кулі, підвішеної під високим склепінням. Все тут було незвичним і дивним для людського ока…
Узявши праворуч від входу, Захар побачив величезний стіл, вирізьблений з однієї гранітної брили. Далі – тягнулися безконечні стелажі, заставлені склянками, колбами та ретортами з різноколірним вмістом, позначеними незрозумілими написами. Ліворуч од входу, навпроти стелажів стояли такі ж довжелезні старовинні засклені шафи, захаращені грубезними книгами і сувоями старовинних рукописів. Шафи впиралися в різьблений дубовий стіл, що міцно тримався долівки чотирма ніжками, причому, переднім майстер умілою рукою надав подобу журавлиних, а дві позосталі належали якомусь могутньому хижакові. На деці, оббитій червоною замшею, лежала книга. Ні, радше – Книга!!! Бо фоліант цей був таким великим, об’ємним, що аби перенести його з місця на місце знадобилися б сили двох дужих чоловіків. Щоправда, глянувши на Гримайлові граблі, Захар збагнув, що тут було кому навіть носити її за Мореною на кшталт молитовника. Вичеканений напис на обкладинці з золотої фольги, в якому кирилиця поєднувалася з арабською в’яззю, східними ієрогліфами та древніми рунами, звісно, нічого не сказав неписьменному парубкові. А перед його очима лежав Літопис життя минулого й прийдешнього, інакше сказати: Книга Долі! Звісно, що аби зазирнути у неї, простого вміння читати було б надто мало. Непосвяченому в таїнства білої та чорної магії Книга не відхилила б завіси, що суцільною, непроникною пеленою затуляє перед смертними їхнє майбутнє. Та Захар і так лиш ковзнув по ній трохи здивованим поглядом (все ж розміри фоліанту вражали) і похитав головою, мовляв: ой, ой, ой! це ж і мені, певно, доведеться усе те прочитати… А скільки ж іще в інших шафах.
Обабіч столу, на стіні, висів дивної роботи гобелен.
На червоному шовковому тлі золотий дракон розправляв крила, вигинався каблучкою й намагався схопити зубатою пащекою свого ж власного шпичастого хвоста. Гобелен, хоч і був досить великий, все ж не сягав долівки, і, прослідкувавши очима донизу, парубок побачив, що звідти проглядає край порога. Золотий дракон пильнував двері!
Захар ступнув було ближче, але в ту ж мить Гримайло становчо кахикнув, наче задуднів у бочку.
- Що? – поцікавився парубок.– Туди не вільно?
- Не вільно, – прогув той.
- Чому?
- Туди і Морена без Перуна не заходить.
- То се Перунів замок?
- Ні. Замок Морени.
- То чого ж без Перуна не вільно?
- Там кінь Перунів.
- Кінь? – здивувався Захар.
- Авжеж… Кінь.
- От би глянути, який він з себе? – загорілись очі в парубка. – Жодного разу не доводилося бачити, на яких конях боги їздять. Може, зазирнемо на хвильку? Обіцяю, я його не чіпатиму.
Аж тепер Захар зрозумів, чому чудисько так дивно прозвали. Бо воно несподівано роззявило пащу і звідти почулися звуки, схожі на ті, що лунають в горах, коли зі скелі скочується лавина. І ще трохи часу мусило минути, поки парубок збагнув, що це той так сміється.
- Ну, – перепитав, коли гуркіт трохи стих, – чого регочеш?
- Ти, гур-гур-гур… обіцяєш… гур-гур-гур… не чіпати… гур-гур-гур… Пегаса?
- А це ще хто?
- Кінь… гур-гур-гур… так зветься… Кінь Перуна.
- Невже він такий страшний?
- Страшний? – одразу ж споважнів Гримайло. – Не відаю. Я сам його ніколи не бачив. Лиш знаю, що це – Смерть! Ніхто окрім Бога Війни не може й наблизитися до нього!
- Як же тоді його годують? Чистять? Невже Перун сам свого коня доглядає?
- Не відаю… – Гримайло здвигнув плечима. – Але щиро тобі раджу, людино, якщо життя любиш, забудь про ці двері.
Якийсь час парубок вирішував: має він право чи ні зазирнути й у ті, потаємні, двері. Що двері потаємні, сумніву не виникало. Чого б вони були прикриті гобеленом, як не від сторонніх очей? Потім кивнув і відійшов геть, подумки пообіцявши собі ще повернутись, коли довідається про все тут трохи більше.
Розділ другий