Густий сосновий ліс високо здіймався обабіч ледь помітної, утоптаної звіриною стежки. Далеко від найближчої людської оселі, високо в горах, дерева були особливо дикі та непривітні. Притерпівшись сяк-так до оленів та ведмедів, чи там – кабанів і вовків, ці суворі велети, здавалося, сердились на парубка. Бо так і норовили кинути йому на голову велику шишку, або ж сипонути за комір сорочки добру пригорщу сухої глиці.
На що вже звиклий до мандрівок у горах був Захар, та й він притомився. Третій день у дорозі. Якщо продирання крізь непролазні хащі та повзання по недоступних кручах можна назвати дорогою.
Але парубок був упертий і не з боязливих. Передсмертне хрипіння батька все ще лунало в його вухах, і жодна сила в світі не примусила б Захара відмовитися від того, що намислив. Нехай би до скиту, де спасався старець Актиній, відомий на всю Червону Русь умінням лікувати людей та тварин, треба було б іти удвічі важчою та небезпечнішою дорогою, то все одно парубок не завернув би назад. Більше він не стоятиме в узголів’ї вмирущого безпорадний, наче бахур… Певно, і мати збагнула це одразу, бо й словом не заперечила, коли Захар сповістив їй своє рішення: вдатися в науку до столітнього Актинія. Мо’, допомогла слава про вміння старця, що докотилася й до їх громади. А може, побачивши сухі синові очі, відчула серцем його душевний стан? Хто зна… Але вона мовчки благословила Захара і лише згодом попрохала зачекати сороковин.
Сумний краєвид – сумні й думки…
Парубок рішуче стріпнув головою, наміряючись до сутінків пройти ще хоч милю, аж несподівано побачив просто перед собою старий і замшілий, але з виду ще міцний пень. Хто примудрився саме тут зрізати вікового бука? Куди подівся велетенський стовбур? Залишалося вгадувати. Та хоч як мудруй, а пень стримів із землі посеред стежини лише за кілька кроків попереду. Наче саме на Захара й чекав. І такий зручний та затишний, що парубок одразу відчув, як притомився.
– Ох! – зітхнув голосно. – Треба перепочити… Ноги аж гудуть. А заодно й повечеряю.
Усівся на пеньку, а коли примірився розв’язати торбинку з припасами, що мати зібрала, дивиться – перед ним стоїть дідок. Сам сухенький, зморщений, а бородище аж до колін. Здивувався Захар, та виду не подає.
– Доброго здоров’я! – привітався, а сам думає: « От пощастило, що я сьогодні ще нічого не їв, адже голодного лукавий не може збити зі шляху».
А той, ні драстуйте, ні прощавайте, – хап за торбину. Чисто грабіжник. Та як зойкне… Назад відскочив і на пальці дме.
– Хитрий, – буркнув.
А Захар мало не розреготався. Виходить, що таки не даремно обстругав липову гілочку та й у торбинку вклав.
– Хитрий, – ще раз воркнув лісовик. – І віхті, либонь, у постолах обернув? – поцікавився.
– Мати веліли, – погодився Захар.
– Розумні стали, – похитав невдоволено кошлатою головою. – Не те, що колись… Ех, – махнув рукою. – Було, закричиш, зарегочеш… Нявкнеш! І чоловік уже аж сивий зі страху… А тепер? Сидить переді мною пуцьвірінок і мало що в очі не плює… Та постривай! – гукнув сердито. – Ти ще не все бачив! Розтопчу!!!
І вмить дідок став набухати, рости. Ось він уже одного зросту з парубком. Ось – ще більший. І Захар, щоб дивитися йому в обличчя, мусить задирати голову. Минуло ще трохи часу, а як парубок завеликі були уже лише величезні чоботи і кінець зеленої бороди.
– Ну, як? – задудніло десь на горі, понад лісом. – Страшно?!
– Еге, – мусив визнати Захар, що й справді трохи розгубився.
– Що ти там пищиш?! Голосніше відповідай!
– Страшно!
– Ото ж бо! – прогув задоволено лісовик, і чоботи почали зменшуватися. А ще за якийсь час поруч знову стояв маленький кумедний дідусь.
– Людям такого ніколи не втнути, – промовив пихато.
– Правда, – погодився Захар, – чудеса нам рідко вдаються.
– Рі-і-дко, – пирхнув лісовик. – Що ти там мелеш? Які такі чудеса ви можете робити? Х-хе… Похвалися… Мо’, посміємося разом? А я за те тобі стежку не плутатиму. Одразу на скит виведу. Згода?
Те, що нечисть знає, куди він зібрався, здивувало парубка, але він і на цей раз виду не подав.
– Добре, – відказав і вийняв з кишені кілька пшеничних зерен. – Знаєш, що це? – показав лісовикові.
Дідок пригледівся, на зуб спробував, пожував трохи.
– Теж мені загадка. Насіння… Але в моєму лісі таке не росте. Хіба польовика запитати? Або спробувати проростити? Га? – він запитально глянув на парубка. – Чи сам скажеш?
– І скажу, і покажу, – посміхнувся хитро той. Пошукав трохи в торбі та й витягнув із неї рум’яну паляницю. – Ось дивися, дідусю, що з такої зернини виростає. І можу закластися, що ти такої не вичаруєш.