– Я вже не витримала...
– Гм... Що ж, хоч і не люблю я цього, але, мабуть, доведеться відкрити її ще раз...
– О ні! – Морена мерзлякувато зіщулилася під своєю хутряною накидкою. – З мене досить.
– Про себе кажу.
– А недавно хтось насміхався над суто жіночою цікавістю.
– Не блазнюй. Усе це надто серйозно. І шкода буде змарнувати ще кількасот літ через надмірну самовпевненість.
Він підвівся і пройшов у кабінет до столу з Книгою. Сів у крісло перед нею й оглянувся на Морену.
– Устромляй ключа.
Морена зробила все необхідне і стала з цікавістю приглядатися. Вона знала, що Книга підкоряється також і Велесові, але ще жодного разу не бачила його біля неї. У віконці висвітився знайомий напис.
Вітаю! Назвіть пароль допуску...
Велес поклав долоні на лист фольги і становчо наказав:
– Давай без фокусів! Не до забави!
Користувач ідентифікований. Велес. Допуск відкрито.
– Що там ще за воїн на ворожому боці об’явився?
Ще не об’явився.
– Не чіпляйся до слів! Коли цей Найда буде доступний для наших слуг? Щоб можна було знищити його.
Уночі перед різдвом Єдиного. 8729-го року. Поблизу Галича. Ймовірність смертельного кінця – 50:50.
– А пізніше?
Ймовірність знищення падає. Зростає ймовірність перевербування на ваш бік.
– Зрозуміло...
Велес відняв долоні й закрив Книгу, навіть не поцікавившись, що там ще висвітилося у віконці.
– Отже, зима... Хто у тебе є в Галичі?
– Вовкулака, відьма...
– Для одного немовляти повинно вистарчити... Я так думаю. А от що стосується Коня, то нехай Перун цього разу вже не покладається на ворожбитів, а займеться ним сам. Щоб не вийшло так, як тоді.
– Хто мене згадував? – голос позаду гримнув так несподівано, що примусив обох озирнутися. Але побачивши перед собою високого чоловіка з золотим волоссям і срібними вусами, заспокоїлися.
– Ти? Вчасно...
– А що? – Перун упрост із повітря вийняв різьблений кухоль, повний пінистого меду, відсьорбнув третину і опустився у фотель, що теж вистрибнув нізвідки.
– Книга стверджує, що й на цей раз може не вдатися... – трохи непевно мовила Морена, що хоч теж була богинею, все ж у присутності верховного володаря трохи торопіла.
– Дурниця... Я все обмислив. Ніщо більше не стане нам на заваді. Монголи прийдуть на Русь. Чаша буде повна!
– А якщо все-таки... – почав було й Велес.
Перун насупився і грізно блиснув поглядом з-під кошлатих брів.
– Жодних якщо! Кого-кого, а Сульде вони послухають!
– Сульде? – здивовано перепитала Морена. – А це ще хто?
– Їхній новий Бог Війни. Себто – я... – засміявся Перун. – Вони ще не зовсім звикли, але, гадаю, за два десятки літ дозріють. Того, що було з Чингізом, – не повториться.
Перун гепнув спересердя кухлем до долівки.
– Хто ж думав, що цей пастух виявиться таким скаженим?..
– Хочеш сказати – непоступливим, упертим?
– Що хочу сказати, те й кажу. Я розраховував на бесіду з людиною. Жорстокою, але покірною таким порокам, як бажання слави, величі... А цей виявився просто диким звіром. Хижаком! У його голові водночас не було більше двох думок. Та й то одна з них – бажання убивати. Просто так, задля втіхи. Китай йому був ближчим і зрозумілішим. Як можлива здобич. І переконувати Темуджина у протилежному все одно, що спробувати відірвати вовка від шматка свіжого м’яса обіцянками пригостити м’якою паляницею з медом. Але не турбуйтеся – з нащадком піде легше. Тут і Книги не потрібно, щоб домислитися...
– Про сина мислиш?
– Джучі?.. Ні... Тому стане слави і клопотів батька. Я про внука мислю. Цей уже все зробить, аби допасти дідової слави. Й оскільки на Сході його вже ніщо не вабить, то вирушить сюди. А ми йому дорогу підкажемо, і підштовхнемо. В добру путь!
– Боюся, – скрушно хитнув головою Велес, – що його шлях важко буде назвати добрим...
– Співчуття прокинулося? – скинувся Перун. – Жалієш?! Кого? Хіба ми були для них поганими богами? Люди перші відцуралися нас! Забули все... І минулу славу, і добро... Нехай! Кому судилося загинути – знать така Доля. Зате хто виживе і Єдиного відцурається – буде щасливий. Тим я сторицею віддячу! Обіцяю, їх діти набагато краще за батьків житимуть.
– Добре ж то щастя, батьківською смертю куплене, – додала й Морена.
– Ну, годі! – визвірився на неї Перун. – Начебто я лише для себе стараюся...
– Не кип’ятись, – примирливо відказав Велес. – Віровідступники заслуговують кари. Сумніву немає. І кари жорстокої. Та все ж якось маркотно. Погодься...