– Та є трохи, – збавив тон і Перун. – Однак іншого шляху не бачу. Мовчазним невтручанням ми лише віддаєм Єдиному і ті крихти влади, які ще залишені нам. Чи відаєте, в кого перетворилися ми стараннями його священиків?
Велес кивнув. А тоді встав і вийшов на балкон. Усі ці розмови йому вже набридли до нудоти.
– У чортів та відьом! – провадив далі Перун. – Ну, з чортами, нечистю ще якось можна погодитися. Вони хоч і чорного, та все ж божественного походження. Але щоб Богиню Долі звести до рівня відьми? Перетворити на просту ворожку? Цього я не розумію... Ганьба! Що ви мені не кажіть...
Морена зашипіла, мов роздратована кицька:
– Я їм покажу ворожку! Попам’ятають!
А Велес тим часом ковтнув рейнського, послужливо поданого золотистою повітрулею, і мовив Горганам, глибокодумно пережовуючи чудову відбивну:
– Властиво, нам не проклинати, а дякувати треба Єдиному... І людям, що викликали його до життя. Інакше, чим би ми могли розважатися ось уже добрих тисячу літ?
А потім додав тихо, щоб чула лише Морена, що саме вийшла до нього:
– Не заперечуватимеш, якщо я позичу в тебе на якийсь час оту золотоволоску?
Сміх Морени був дзвінким і веселим. Таким, як він буває лише в того, хто нарешті зумів позбутися усіх своїх проблем і тривог. Або, принаймні, думає, що це так.
Розділ четвертий
Мабуть, уже минула північ, коли Опанас Куниця прокинувся у своїй хижі, що стояла на березі Мозолевого потоку. Прокинувся через те, що хтось уперто і досить сильно сіпав його за рукав сорочки.
- Га? Що? Хто тут? – пробурмотів Опанас, через силу виринаючи з глибокого і солодкого сновидіння. Уві сні він щойно підчепив острогою здоровенного осетра й не хотів позбутися такого поважного улову.
- Прокидайся ж, одоробло саженне, – просопів хтось біля самого його вуха. Так, наче невідомий стояв перед лежанкою навколішки. – Та прокидайся ж нарешті… От ще мені морока…
Сон з Опанаса наче рукою зняло, бо він упізнав голос свого домовика – Митра. А той, од нічого робити, не став би будити господаря.
- Митре, то ти? – все ж поцікавився спершу.
- Я, я… Вставай, Опанасе… Лиха ніч! Не можна спати… Надвір… Надвір вийди.
Не розуміючи, що діється, Опанас рвучко підвівся на лежанці, сонним поглядом водячи по стінах світлиці. І хоч у суцільній темряві годі було щось розгледіти, око господаря й по найневиразніших розпливчастих обрисах угадувало звичні речі. Оно – молочна примара навпроти – це віконце, затягнене бичачим капшуком, – біліє од місячного світла, підсиленого іскристим блиском закам’янілого на морозі снігу. Трохи збоку – велика темна брила – то кабаняча голова з позолоченими іклами – дарунок покійного князя. Після того останнього полювання. Перед походом на далеку Віслу. Полювання, на якому Роман Мстиславович мало не позбувся життя… Опанасова стріла так і стримить у вепра з ока. Це князь наказав не виймати, щоб пам’ять була. І хоч уже шістнадцять, літ як нема більше Романа Мстиславовича, Куниця й тепер з зачудуванням пригадує той постріл. Бо навіть Микита Шпак, найвправніший лучник в усьому князівстві, тільки присвиснув здивовано, ставши на те місце, з якого Опанас поцілив одинця. А потім додав тихо, аби чув лише той, для чиїх вух призначалося:
- Сам Перун направляв твою руку, Опанасе! Людина таке б нізащо не втнула.
Опанас і не перечив. Спускаючи тятиву й сам не вірив, що втрафить, надто багато гілляк було поміж ним і ціллю. Але, певно, любий був ще тоді богам Роман Мстиславович. Бо не наказував палити їхніх ідолів. Не карав тих, хто продовжував, незважаючи на церковну заборону, до капищ ходити з упоминками. От і відвели смерть… Хоча, що з того: від звіра врятували, а всього лише через місяць, у бою – не встерегли… А мо’, й не змогли? У чужім краю – свої боги. До зайшлих князів менш прихильні.
- Ну, встанеш нарешті? – утратив терпець домовик і тупнув ногою.
Опанас прислухався. На Передмісті було так тихо, що навіть пси не перегавкувалися по дворах.
- Чого тобі? – пробурмотів невдоволено. Перший спалах тривоги минув, а під периною, під м’яким боком дружини – і тепло, і затишно. – Як не спиться або не маєш чим зайнятися, то йди краще Орлика вичеши… Гриву йому заплети, чи ще щось вигадай, а мене не зачіпай… Тільки й того, що взимку відіспишся. Щезни.
- Вставай, Опанасе… Біда буде, – повторив домовик, що хоч був малесеньким на зріст, зате ж упертістю не поступився б і великому чоловікові. – Я знаю, я чую… – і гулькнув у мишачу нірку, ледь ухилившись од важкого чобота, кинутого міцною рукою.