- Хоч іржи, хоч не іржи, Орлику, – а більше тебе ніхто не осідлає… Старий ти вже. Куди тобі за вовками ганятися… Хоч, я з тобою згоден: знахабніли сіроманці, – Опанас сплюнув спересердя і почухав розчепіреною долонею широкі, мов двері, груди, порослі густою, вже сивуватою вовною. – Незабаром до хати, за стіл лізтимуть. Як залишив нас світлий князь сиротами, так і розплодилося тієї нечисті, прости Господи, наче мошви влітку. А боярам Галицьким ловецькі забави не до смаку… Та воно й не дивина… Хіба з такими тілесами в сідлі всидиш? І отроки їхні більше до хмільної трапези та білоголової дичини зугарні, ніж супроти ведмедя чи іклана. Але нічого,мислю, не довго вже їм жирувати. Небавом – усе минеться. Подейкують, що Данило Романович на Волинському князівстві аби й не краще за батька дає собі раду. Дасть Бог, повернеться й до нас, у Галич. Чей же і тут його батьківщина… От тоді боярському пануванню кінець і настане… – Опанас замовк і знову прислухався до нічних звуків. Сіроманці не вгавали. Видавалося навіть, що до їхнього хору долучалися все нові й нові голоси. – Ач, розспівалися!
Лише кілька хвилин простояв Опанас надворі, а іній від дихання вже густою памороззю пойняв його вуса і бороду. Мороз не жартував. Здригнувшись усім тілом, чоловік ще раз сплюнув і повернув до хати.
- Щоб тебе, Митрію, качка копнула, – пробурмотів сердито. – І чого питається тобі не спиться?
Опанас було взявся рукою за клямку сінешніх дверей, як несподівано відчув, що він уже не сам на подвір’ї. Хутко озирнувся і остовпів…
Просто перед ним стояв – ангел. Геть такий, як їх зображають на церковних іконах. Миловидий стрункий юнак, у білосніжних шатах і з великими, схожими на гусячі крильми за плечима.
- Всевишній почув твою молитву, брате, – тихо, але виразно промовив той. – Не гай часу. Іди до псів і чекай. Коли настане мить істини, ти відатимеш, що чинити. Знай, що час сповнення твоєї мрії близько. Будь достоєн милості небес. Блажен, хто вірує!
Ангел підняв десницю, як для благословення. Зачудований Опанас похилив голову. А коли осмілився глянути на посланця небес удруге, на подвір’ї уже нікого не було. Навіть слідів на снігу не залишилося…
– Ангел… – вишепотів розгублено. – Якщо я не зійшов з глузду, то щойно бачив ангела й отримав од нього звістку. Як у Писанні… Не може бути. – Опанас почувався так, наче впав спросоння з лежанки. Начебто й не забився, а дібрати де, хто, що – годі й намагатися.
Хто зна, скільки простояв би ще так чоловік, наче очманілий, коли б раптом не почув, що в осоружне вовче виття вплітається ще один далекий і дивний звук. Дуже схожий на передзвін бубонців під дугою. Проте, хоч як наставляв вуха Опанас, дзеленчання не повторилось.
- Примарилося, певно… Хто, сповна розуму, пустився б сьогодні у далеку дорогу. Вчора ще й сонце не сідало, а морозище брався такий, що й сплюнути годі: слина на губах замерзала. Подорожнім у шубах ще сяко-тако, а для коней – певна смерть. Хоч одразу дорізай. Легені геть пообморожують. – Зі справ явних і зрозумілих його думки повернулися на речі дивні, незбагнені і таємничі. Опанас зачудовано покрутив головою. – Але що ж це за видіння таке було.? Невже я й справді щойно бачив ангела, який наказав мені йти у псарню? Але, з іншого боку, – за вечерею не пив нічого хмільного… То чому б мало примаритися? Дивина…
Вовче виття раптом переросло в таку несамовиту какофонію, що Опанас аж поморщився.
- Ну, чистий тобі шабаш! Не доведи Господи на таку зграю натрапити. Вірна смерть! Вовк звір наче й не дуже сильний, супроти оружного ніяк не піде. Але зграя – то вже непереливки. З десятком і ведмідь не зачіпатиметься. А тут – он скільки… О! – вигукнув заклопотано, – знову! – Бо веселий передзвін так виразно пролунав у морозяному повітрі, що сплутати його з чимось іншим було вже геть неможливо. І в ту ж мить, натреноване вухо мисливця розрізнило голос ватажка, який повів зграю навперейми несподіваній здобичі. А невдовзі з тракту долинуло передсмертне кінське іржання.
Не гаючи часу, Опанас скочив до дверей псарні й випустив на волю дюжину лютих медельянців*. Кожного ззавбільшки з річного бичка. Слідом – дві дюжини вовкодавів.
- Ату їх! Ату! – крикнув голосно і свиснув так, як звикле свистів, починаючи облаву на вовків. Пси з утробним гарчанням зірвалися з місця і зникли за ворітьми. Вчинивши так, Опанас знову завмер непорушно і продовжував дослухатися. А почувши, що вовкодави уже зчепилися з сіроманцями, метнувся до хати по одежу, лук і смолоскип.