Діяв швидко, але особливо не поспішав, бо якщо подорожніх і можна було ще врятувати, то пси це вже зробили й без нього.
Місяць, відблискуючи на снігу, розбивавав нічний морок якраз так, аби усе бачити. Тож, підбігаючи до місця сутички, Опанас ще здалека зрозумів, що поміч таки мусила спізнитится. Надто багато було вовків у цій зграї.
У непевному місячному сяйві все видавалося якоюсь пекельною маячнею божевільного маляра, що раптом вирішив відобразити на полотні свої нічні похмільні марення.
Величезний волохатий клубок з вищанням і гарчанням катулявся на закривавленому снігу, залишаючи по собі слід із розтерзаних вовчих туш і пойнятих парою нутрощів. Бо хоч звірів було значно більше за псів, великі, добре вгодовані собацюри брали верх. Їм допомагали викохана сила, близькість людського житла і товсті сиром’ятні нашийники з гострими залізними шипами, що ранили вовчі пащі й не давали іклам впитится у псячу горлянку. Густа довга шерсть, обрізані вуха та хвости, – все це вкупі зі значною вагою не давало вовкам жодних шансів, – не те що паща в пащу, а й кілька на одного. Виучка і сила, як звикле, перемагали кількість…
Полишивши вовкодавам робити те, для чого їх, власне, і ростили, Опанас кинувся до критих саней.
Та досить було й одного погляду, щоб упевенитися, що тут уже нічим не зарадиш…
Коні мали мчати стрімголов, розуміючи, що лише в прудкості, стрімкості їхнього бігу надія на порятунок. А підвела одна-єдина грудочка. Корінник підвернув ногу, збився з кроку, заплутався у посторонках. Сани всією вагою вдарили ззаду, підбили… Пристяжні шарпнули в боки… Лівий, з останніх сил рятуючись од вовчих ікол, обірвав упряж і… тут їх усіх запопали.
А мусило вовків зібратися таки до біса, досить. Бо за ті кілька коротких хвилин, що минули від миті, коли Опанас почув передсмертний крик тварини, і до того часу, як на виручку примчали пси, звірі встигли розтерзати і коней, і людей. На клапті. Кістки й ті розгризли та зжерли. Аби не кров на снігу та не сліди шамотанини, то не залишилося б і знаку…
Подорожніх у санях мало бути кілька. На це вказували ті ошмаття одежі, що залишилися від них. Подертий на клапті овечий кожух, певно, візниці… Багата вовча шуба, навдивовиж, майже ціла. Бахтирець, оздоблений, тепер погнутими, мідними пластинами… Колись пишна пухова хустина, розшматована оксамитова плахта… Все те погризено, роздерто, закривавлено, сплюндровано, знівечено.
- Царице небесна! – вигукнув хтось позаду нього. – Спаси і помилуй душі нещасних!
Опанас озирнувся й побачив свого сусіда, Василя Муху, молотобійця з кузні старого Нечипора Непийводи. На зчинений поблизу міста гармидер потроху збігався люд. Старші, дивлячись на порожні сани, хрестилися і скрушно зітхали, а молодші чоловіки – бачучи, що скоїли сіроманці – хапалися за зброю й кидалися з сокирами та мечами добивати тих вовків, що, зчепившись із псами, не мали змоги втекти.
- І чого їм так спішно було? – мовила до чоловіка Христина, що теж прибігла разом з усіма. – Зима, ніч… Певно, од чогось втікали?
- Чи звістку важливу везли, – розвважливо відказав Василь.
- Колись і в цю пору можна було безпечно до Галича дістатися, – буркнув Опанас. – За князя Романа Мстиславовича вовки такими величезними зграями не швендяли. Ще й попід самісінькими валами. Ет, що то балакати. Без господаря, усе нищиться.
- Тихіше, сусідо, – торкнув Опанаса за рукав Василь. – Хочеш, аби твої слова до боярських вух долетіли? Твердохліб оно й досі у ямі сидить. Половину здоров’я чоловік утратив. І що – заступиться хтось? А на тебе, княжого псаря, й так усі боярські прихвосні скоса позирають. Того й гляди – якусь каверзу вчинять.
- Мовчу, мовчу… – погодився Охрім. – Але свого дочекаюся…
- Інколи й те треба вміти. Одні вже, оно, поквапилися… – кивнув на сани. – І знаку по них не залишилося. Невідомо за кого й панахиду замовити.
Христина зітхнула і щільніше притулилася до чоловікового плеча.
- Живе собі людина на світі, добра або й зла, (то байдуже) а тоді – ага! І все… Ні хто, ні звідки, ні куди поспішав? Чи хоч дітей по собі залишили, а то – мо’, й рід їхній з корінням урвався? – виголосивши те, Муха схаменувся й винувато глипнув на Опанаса. А тоді кахикнув ніяково, відійшов убік і поквапився затесатись до іншого гурту.
У Христі ж від побаченого і почутого сльози так і потекли з очей. Вони у жінок і без того на мокрому місці ростуть, а тут ще таке лихо. Опанас і не намагався заспокоювати. Нехай виплачеться трохи – потім легше буде. Своє горе на людях соромно показувати, а зараз і причина слушна, ніхто не здивується. Оно – половина жіноцтва рюмсає.