- Е-хе-хе, – закректала та, – дурний ти, Юхиме… Хто ж так у гості приходить? Ні – драстуйте господині. Ні – гостинця… Увірвася бурею, усе потрощив. Мене, немічну, скривдив. Усіх пожерти обіцяв. Оно й тепер – на прив’язі сидиш, а й далі лаєшся, погрожуєш… Ні, щоб з ласкою, з перепросинами. Доведеться тебе повчити гарним манерам. Хоч трішки… Потім сам спасибі скажеш.
Де й узявся батіг в руці старої. Засвистів, зазміївся в повітрі й упав на плечі перекидня. Ще й з такою силою, що Юхима аж на коліна кинуло. А рубець на тілі одразу кров’ю приснув. Завив перекидень, заметався… Та не його воля була з цупкого заліза вивільнитися. Не простий мусив бути капкан! Певно, без відьомських чар не обійшлося. І вдруге свиснув батіг, вириваючи зойк з вишкіреного рота, і втретє…
Вовкулака спершу вив, гарчав, грозився роздерти стару, потім уже й добром просив, але не допомагало нічого. Відьма знай лиш раз по разу розмірено змахувала батогом і тихесенько хихотіла за кожним ударом, що мимоволі виривав зойк болю з уст чоловіка. Юхим спробував перекинутися на вовка, але щось не давало, і він мало не скавулів од болю і приниження.
- Годі ж бо, годі…
Відьма лиш посміхалася мовчки.
Такої насолоди від чужих мук Мара вже давно не отримувала і скоро не перестала б у жодному разі. Правда, якби було з чого вибирати, то вона воліла б якусь пишнотілу панянку, з білою й ніжною шкірою. З довгим шовковим волоссям, яке так чудово пахне, коли горить… Але й вовкулака годиться, на лихий випадок.
Хто зна, чим би все те скінчилося, коли б у якусь мить рука відьми не завмерла в повітрі з занесеним батогом, а сама вона не насторожилася, дослухаючись. І таки не вчулося їй. Над лісовою галявиною, десь високо в небі, пролунав голосний клекіт орлиці.
- Морена! – вигукнули водночас обоє.
Відьма з полегшенням, бо вже й сама розуміла, що перегнула палку і, зумій перекидень звільнитися, буде по ній. А вовкулака – з острахом… Навіть знущання Мари волів би він терпіти далі, ніж через мить зустрітися з невдоволеною богинею.
Ще раз заклекотіла орлиця, вже ближче.
Вони обоє задерли вверх голови, наче крізь закіптюжений, укритий павутинням сволок могли побачити в небі могутнього птаха.
А тоді – загуло, завило, загуркотіло. Бухнуло в комин, аж хмара сажі вихопилася з-під заслінки, осліпивши усіх непроглядним мороком. Коли ж прочухалися, протерли очі, а сажа всілася, то побачили, що перед піччю стоїть молода чорноволоса жінка. І жодна пилинка не пристала до її білосніжної сукні… Богиня Долі і Часу!
Морена дещо здивовано оглянула обох – перекидня, спійманого у капкан, і відьму з батогом у руці, що наче й помолодшала, розрум’янилася на обличчі. Хмикнула і, насупивши брови, зиркнула на ослінчик біля столу. Той одразу перекинувся на делікатне, плетене з лози крісло і – боком, боком присунувся до Морени. Богиня зручно вмостилася й аж тоді поцікавилася:
- Що це тут у вас діється?
Але відьма вже оговталася. Батіг щез, наче ніколи й не було. Клацнули, одмикаючись, зуби капкана. А сама вона знову згорбилася й зашамкотіла.
- То так, пусте… Не варте твоєї уваги, всемогутня. Юхимчик трохи роздратований повернувся з Галича, от і довелося припнути його. Щоб прохолов трішки…
- Роздратований? – перепитала Морена і повернула голову до перкидня. – Чому? Щось негаразд? Що з хлопчиком? Ти знайшов його, як я веліла? Він мертвий?
Вовкулака похнюплено мовчав.
- Ну? Я щось запитувала… – голос богині був страшнішим за посвист батога.
- Не встиг я… – проскавулів перекидень, опускаючись на коліна. – Люди… Кляті… Змилуйся, пані… Мені й хвильки часу не дали, аби втрутитися… Я не винен…
Дужий чолов’яга стояв на колінах і ридав, мов дитя. Але у лісовій хижі нікому це не видавалося дивним чи смішним.
- Хочеш сказати, що саме цієї ночі в Галичі ніхто не спав? І опівночі виявилося повне Підгороддя людей? Так? – Морена говорила спокійно і тихо, але од звуку її голосу поховалися в шпарини навіть павуки, а тлустий Чахлик, про всяк випадок, поліз у піч. Прокинулася навіть стара птаха і розгублено закліпала очиськами.
- Так, пані, – похнюпився вовкулака і ще дужче припав тілом до долівки.
- І відкіля ж вони там узялися?
- Не відаю, пані… Але кажу щиру правду! Мо’, попередив хто?
- Попередив? – Морена замислилася. – Але хто міг про це знати? Мені сказала Книга. Тобі – я… Почни все од початку!
- Я зробив так, як ти веліла, пані. Правда, коні у них були дуже хороші й через те зграя запопала їх лише перед самими валами. Однак усе зробилося вмить. Люди й за зброю схопитися не встигли. Думав, малому кінець. Адже, вовків зі сто у зграю зігнав. А от далі… Де й узялися княжі вовкодави! Цілий виводок, пані. Од моїх сіроманців лише клапті шерсті полетіли… Вмить відбили їх від саней. Я хотів було сам подивитися чи й малого разом з усіма зжерли… Та тут як посипав народ – зі зброєю, смолоскипами. Наче все місто чекало цієї миті. Я й розгубився… А там – мале озвалося з саней. І якась молодиця вхопила його на руки та й шасть у браму. Що я міг вдіяти? Ти ж знаєш, пані, що у вовчій подобі мені в Галич дороги нема. Там панує Єдиний… Що я міг зробити?