Лісовик узяв до рук паляницю, покрутив навколо, понюхав. Тоді відкусив невеличкий шматок і заходився жувати. Незчувся, як і проковтнув. Відкусив ще… Та й з’їв усю.
– Смачно, – визнав. – І як називається цей плід?
– Паляницею.
– Гм… – лісовик поскубав себе за вуса. – І ти кажеш, що у мене така не виросте?
– Думаю, що ні. Тут твоїх чарів замало буде. Тут наше, людське, вміння потрібне.
– Гм… То спробуймо, – потер долоні дідок. – Я, звісно, не польовик, але теж дещо вмію… Давай насінину.
– Ой, дідусю, – стривожився парубок, уже й не радий зі свого жарту. – Це ж чотири місяці доведеться на урожай чекати. А я не можу стільки… Мені до старця Актинія треба. Йому й так уже більше ста літ…
– Ет, – відмахнувся лісовик, – велика втіха півроку з тобою на пеньку сидіти і на паляницю чекати. Не бійся, у мене вмить виросте. Давай насінину, кажу! – вигукнув нетерпляче.
Нічого робити. Кленучи подумки свій надто довгий язик, парубок став порпатися у кишені свитки. На щастя, знайшов у шві ще одне зернятко.
Дідусь хутко випорпав пальцем ямку, поклав туди насінину, потім видобув десь з-за пазухи невеличку сулійку і капнув з неї, туди ж, кілька крапель. І Захар аж рота роззявив. Упрост на його очах з насінини проклюнувся пагін і став рости, рости…
Парубок тільки очима кліпав.
Часу минуло стільки, що вправний їдець навіть макітру вареників не спорожнив би, а перед ним уже гнулися до землі десять повновидих колосків. Захар зроду не доводилося таких великих бачити. Не менш як по півсотні зернин у кожному. Та й зернятка одне в одне.
– Оце так, – вихопилося в нього мимоволі. – Це ж якби так все наше поле скропити,скільки б хліба вродило? Певно, усій громаді довіку старчило б… Чим це ви, дідусю, його полили?
– Та живою водою ж, чим іще, – відмахнувся лісовик. – Не перешкоджай. Зараз і паляниці попруть.
– Боюся,що ні, – похитав головою Захар. – Тут і жива вода не допоможе.
– Не може бути, – стрепенувся лісовик та й шасть рукою за пазуху. Вихопив сулійку і ще раз скропив колоски. Тільки вже щедріше.
У ту ж мить зерно осипалося на землю, випустило пагінці і ну знову рости. Не минуло й хвилини, як довкола пенька вже колосилася ціла галявинка пшениці. А паляниця так і не з’явилася.
– Що таке? Чому? – бурмотів розгублено лісовик, порпаючись у пазусі. – Може, ще покропити?
– Годі, дідусю, – стримав його парубок. – Пшениця вам вдалася на славу. Я й не знав, що така буває… Та далі – скільки її не кропити – пшеницею й залишиться. І паляницею не стане.
– То зроби ти її, – сіпнув лісовик парубка за рукав. – Покажи своє вміння. Може, і справді ваші чари сильніші?
– І моєї сили замало… Я, звісно, міг би колосся зібрати, обмолотити. Навіть розмолов би якось. Але до муки ще треба яйця, молоко… Та й спекти ніде. Окрім того, до чоловічих рук, щоб хліб гарний вдався, ще жіночі доконче… І робиться усе не так швидко, як оповідається. Аби зі свіжозмолоченої пшениці паляниць напекти – двом робітникам треба день згаяти. Звісно, якщо зерно в торбі, а опара на печі.
Дідок слухав і за кожним словом усе з більшою повагою поглядав на парубкову торбу. А коли Захар замовк, проказав непевно:
– А у тебе знайдеться ще?
– Хто ж у дорогу з одною паляницею пускається? Звісно є…
– Даси кусень? – уже зовсім лагідно промовив лісовик і запопадливо приступив ближче. – Смачна…
– Дам, чого ж не дати…
Він витяг одну з трьох, що ще залишилися, паляниць. Розламав її навпіл. Та й простягнув більший шмат лісовикові.
– І я з вами підкріплюся… Думаю, до паляниці й шматок вудженого м’яса знайдеться. Та й цибулину мати клали… От лишень з водою сутужно, я нещодавно усю допив, а на джерельце ще не натрапив.
– Не турбуйся, – аж засяяв лісовик, радий, що і його вміння на щось придасться . – Діставай з торби наїдки, а напої мої будуть. Оно дивися, – він вказав пальцем позад парубка. І хоч ще хвилю тому Захар міг би заприсягтися, що за плечима в нього росте стара порепана сосна, тепер там височіла розлога береза. А між вузлуватим корінням у неї примостилася гарненька діжечка, майже повна запашного соку. Він дзвінко скапував туди з дірочки в білому стовбурі. Ще й берестяний ківш висів неподалік, на обламаній гілці.
Дивина та й годі. Але парубок уже трохи звикся, пам’ятав, з ким до трапези сідає. На те й лісовик, аби кожне дерево йому корилося.
Не чинячись, зачерпнув з діжки повен ківшик, випив з насолодою, ще й крякнув од задоволення. Тоді зачерпнув удруге і перед дідусем поставив. Лісовик промовчав, та видно було, що до душі (якщо можна так про нечисть) йому гречність парубка.