Поїли. Лісовик ще й крихти згорнув на долоню і до рота всипав. Потім погладив себе по черевці та й каже:
– Ну, загадуй бажання… Та хутчіш, бо мене на сон хилить.
– Ов-ва, – здивувався Захар. – Яке ще бажання, дідусю?
– Твоє, – засміявся лісовик. – Найзаповітніше! Треба ж за гостину віддячити…
– От іще, – відмахнувся Захар. – Хіба ж я задля подяки пригощав?
– Знаю, знаю, що ні, – заспокоїв його дідок. – Тут інше… Ти віхті в постолах обернув?
– Так мати…
– Обернув, – провадив далі дідок, невідомо нащо намотуючи собі на руку бороду. – Прутик липовий зі шкіри обдер і в торбу поклав. А паляницею зі мною поділився. Чому?
– Хіба ж можна інакше? – здивувався парубок. – Хіба ж сита людина руку простягатиме. Змалку так вчать.
– Тільки я не лю-ди-на! – аж розсердився лісовик і тупнув ногою! – Я – нечисть! Як ви кажете… Тому й запитую тепер: чому?
– Та що «чому»? – аж розгубився Захар. – Не збагну я твоїх питань, дідусю. Ось, краще, ще соку нап’юся,бо аж у роті пересохло… – І потягнувся ковшем до діжки. А та, раз – і пропала. Береза стоїть, сік капає, а діжечка щезла. Та й краплини соку в півметрі від землі теж пропадають…
– Потім нап’єшся, – бурчить дідок за плечима. – Питаю: чому від лісової нечисті, себто від мене, охороняєшся ретельно і вміло, а їжею ділишся?
– Та кажу ж, – знову почав своєї парубок, – Мати перед дорогою наказали…
– Дати лісовикові при зустрічі паляницю? – здивувався щиро дідок, аж борордою зеленою затрусив.
– Ні, – мусив визнати його слушність Захар. – Про хліб мати нічого не казали. Але я думав…
– Нарешті, – полегшено зітхнув лісовик. – От ми й дійшли суті. За те, що матір слухав – манівцями не блукатимеш. А за те, що лісовиком не погордував, з нечистю за трапезу сів, власного добра не пошкодував – бажання твоє сповню. Кажи: чого найдужче хочеш?
– Літати! – одразу, без намислу палко відказав хлопець. – Бодай раз орлом у небо злетіти!
– Тьху! – сплюнув лісовик. – Зі слиньком поведешся – дурниць наслухаєшся… Інший би грошей просив, каміння самоцвітного. А цей… тьху! Вважай, що я не чув нічого і проси вдруге. Але на цей раз краще подумай! Третього шансу не подарую навіть такому телепневі.
– Ну, – посумнішав Захар, – коли не можна літати, то хотів би я вміти людей од хвороб різних вирятовувати… – протягнув непевно.
– От тобі й маєш! – аж сплеснув спересердя в долоні дідок. – Ти йому – стрижене, він тобі – голене! Вже й надоумлював, а він далі своєї править. Чи ти й справді дурненький? Чому грошей не хочеш? Я ж багато можу дати. Глянь-но…
Парубок повернувся в той бік, куди показував лісовик, і земля наче розступилася перед його поглядом. І побачив у сухій ямі два величезні шкіряні лантухи, повні золотих монет і самоцвітів.
– Хіба лікувати людей – аж така дурість? – одвернувся від багатства байдуже. – Смерті дорогу заступати – тут уміння потрібне… За тим і йду до Актинія. Батькові моєму ще й п’ятдесяти не було, а якби я вмів… – парубок зітхнув. – Та й що з тими грішми робитиму? – додав трохи згодом. – Одежа на мені справна. Голодним у громаді ніхто не буває, аби лиш не лінувався, бо такого геть проженуть. А з багатством – одна морока. Рано чи пізно довідається про скарб князь чи хто з бояр, от тоді й посопеш, як з дружиною прискаче… Ні, без грошей краще. Спокійніше… – мовив становчо і серйозно.
– Оно там знову діжа стоїть. Краще пий сік, аніж мудрагельствуй… Ще й баклагу націди – знадобиться, – обірвав парубка лісовик. – І коли ти вже такий дурень, то йди здоров. Нехай усе сповниться згідно з бажанням твоїм…
Захар слухняно обернувся до діжки, напився вволю гіркувато-солодкого трунку, набрав у баклагу, як веліли, а коли хотів ще щось запитати, то лісовика й слід пропав. Лише на пеньку, поруч із тим місцем де він сидів, лежить орлине перо. Покрутив парубок його в пальцях, обдивився з усіх боків, але так нічого й не второпав. Звичайна пір’їна…
– От лихо мені з тими загадками, ох-хо-хо… – зітхнув скрушно.
Зітхнув, а перед ним знову дідок з’явився. Позіхає невдоволено та очі кулачками тре.
– І чого тобі ще? Тільки-но задрімав! Ніякого спочинку. Наче не в хащах лісових живу, а на битому шляху.
– Не сердься, дідусю, – зрадів його появі Захар. – Але задав ти загадку не для мого розуму. Пір’їну залишив, а що робити з нею не сказав.
– Сказав би я тобі, що з нею зробити… – буркнув заспаний лісовик. – Але як даси ще шмат паляниці, то нехай: розтлумачу що до чого.