Выбрать главу

– Пити… – ледь чутно прошелестіло поруч.

Виявилося, що за той час, поки Захар намагався втамувати в собі нудоту, яка підкочувалася до горла, жінка перевернулася навзнак і тепер очікувально дивилася на парубка.Стрівшись із нею очима, він знову відчув у погляді біль, докір і ще щось, схоже на … насмішку.

– Пити… – жінка повторила своє прохання виразніше, і парубок поквапився піднести до її перешерхлих уст шийку баклаги. Водночас намагався не бачити древка стріли, що все ще стриміла з лівої півкулі грудей, похитуючись у такт подихові.

Жінка напилася й важко перекотилася на правий бік.

– Вийми, – попрохала тихо. Видно було, що всі слова і рухи даються їй з великими труднощами, і вона от-от зімліє.

Тремтячою рукою Захар обламав наконечник і спинився. Він міг би заприсягтися, що стріла перейшла крізь серце. То як її витягати? А про таку дрібницю, як те, що ця жінка ще донедавна була орлицею, намагався й не згадувати.

– Тягни, – прошепотіла знову. Але цього разу бриніла в її голосі така владність, що не підкоритися наказові було неможливо.

Юнак й незчувся, як узявся обіруч за деревко, заплющив очі й сіпнув на себе.

Стріла вийшла напрочуд легко. Так, наче  не в людському тілі стриміла, а в піску. Від надмірного зусилля він аж заточився й ледве втримався на ногах.

– О-о-ох, – почувся ще тихий стогін. І все. Цілковита тиша... Навіть віддиху не чутно.

Захар ще якусь мить постояв непорушно, не сміючи звести очі, бо наперед знав, що побачить бездиханне тіло, залите кров’ю, і тугу шкарлатну цівку, що чимраз слабше б’є з рани. Але таки примусив себе поволі підвести голову і зі здивуванням побачив, що, хоч жінка й лежить непорушно і майже не дихає, – не лише тіло її чисте від крові, але й од рани навіть знаку не залишилося. Злегка засмагла шкіра пружно напиналася однаковісінько на обох грудях і ніде жодною цяточкою, жодною подряпинкою не відрізняла одну від другої.

Лісовики, відьми, перекидні, русалки та мавки… Легенди та казки…

Звісно, Захар, якого мати не раз залишала малим удома під пильним наглядом домовика Кузьми, не міг сумніватися в існуванні старшого народу. Але ж їх уже залишилося так мало, що люди потроху стали забувати про них. А йому поталанило зустрітися відразу з двома! І то протягом кількох годин. Певно, цього було б досить для нервів і досвідченішого чоловіка. Що перед ним перекидень, Захар не сумнівався. Хто ж іще, на милість Божу, зміг би вижити зі стрілою в серці? І несподівано відчув полегшення. Був же певен, що вбив людину! А виявилося – і не людину, і не вбив…

Тим часом одужання йшло своїм трибом. Рум’янець уже повернувся на обличчя жінки. До речі, прекрасне і молоде. В усякому разі Захар міг би заприсягтися, що досі гарнішого не бачив. І хоч парубок начебто ще й не мав дуже з чим порівнювати, він точно відчув, що жінка ця найпрекрасніша в цілому світі.

Наче від дотику його погляду, вона розплющила очі й мило усміхнулася.

– Злякався?

– Та... – непевно протягнув Захар. – Було трохи… Спершу. Поки не збагнув, що ти.., – він зам’явся.

Вона розсміялася, наче зашелестіла весняна діброва під сліпим дощем, і потягнулася звабно:

– ...не людина? Що – геть несхожа?

Захарові бухнула кров до обличчя, і він відвів очі вбік. А щоб приховати ніяковість, поцікавився:

– Ти перекидень?

– Ні, – жінка знову засміялася. – Ні, легіню, я не перекидень. Я – Морена. Або Церера, Геката... У мене багато імен. Але я волію перше… А тебе як величати?

– Захаром, – відказав той. А сам аж памороззю зсередини вкрився. Морена! Давня Володарка Часу і Долі! Богиня, могутнішою за яку були хіба що Перун та Велес… Хоча й вони, мабуть, остеріглися б ставати їй поперек дороги. Ім’я Морени у їхній громаді якщо й вимовляли, то лише пошепки і з острахом. Та й як не остерігатися тої, в чиїх руках сукалася нитка людської долі. А може, сукається й далі? Хіба про богів можна знати щось напевно? Це ж саме од її очей ховали жінки наніч своє прядиво і кужелі, аби не опряла потай і не накликала Біди, не наслала за недбалість і неохайність на оселю хвороби та злидні…