Шептало глипнув у бік стайні. Посеред стовковища з віжками в руках крутька переступав з ноги на ногу Гаврило. Огир, вигнувши пахолок, трушкував по колу. На червоних пожежних бочках сиділи дядьки, смоктали цигарки. В голоблях гарцювали хлоп'яки. Гаврило підняв правицю з батогом, батіг хвітькнув і впав на моріг, стрельнувши на всю околицю.
— І-гі-гі! — весело хіхікнув огир та рвонувся вперед. Пожежник обіруч вхопився за віжки, відкинувся назад, віжки виструнчилися, вивертаючи коневі голову. Жеребець пирхнув, хвицьнув копитами землю і звично, радо понісся скоком по колу.
— Щасливий, — зітхнув молодик. — Увесь у русі… — і скрушно додав: — Якби мене змалечку не вихолостили, я б…
Мерин кинув на нього нищівний погляд і прошептав на вухо білому коневі:
— Раб навіть у мріях лишається рабом…
Тільки конюхата кобила, що мала під зиму ожеребитись, мовчазно стояла неподалік гурту, опустивши голову між передні ноги. Кобила мовчала, усюди — у стайні, біля корита, на вигоні, а коли до неї зверталися, відповідала не до ладу, ніби щойно зі сну. «До чого вона весь час прислухається? — думав Шептало. — Невже до того, хто має колись народитися?»
І в його грудях тепліло.
Якось — уже було поночі — укоськаний жеребець, остигаючи, ледве переступав ногами — на вулиці зарипіли колеса зле змащеного воза і знайомий голос прогучав із-за паркану:
— Гавриле! Картоплю тобі привіз. Ходи до хати.
— Зараз!
Пожежник злегка прихльоснув батогом. Жеребець подибав до стайні. Шептала манило на голос — не знати чого. Пішов уздовж паркану — трохи хвилювався. В сутінках розгледів доверху вантажений картоплею віз, знайомі постаті дядька в куфайці та молодого бригадного мерина, що снив колись молочарнею. Мерин, звісивши між голоблі голову, важко дихав. Учувши Шептала, повів на нього оком і знову похнюпився. Білому коневі теж забракло слів, йому було ніяково та журно у своєму щасті перед чужим бідуванням, але не мав сили мовчки відійти — дуже кортіло побалакати.
— І на молочарні несолодко, — мовив тихо, соромлячись свого ситого, легкого існування. — За день не приляжеш. Гасаєш, мов оглашений. І знову ж — відповідальність: бідони з молоком возити — не картоплю, звісно.
Мерин не обізвався на ту мову й словом.
— Як там Степан? — спитав по хвилі Шептало й полегко зітхнув, бо те запитання найбільш свербіло йому.
— Що Степанові станеться? — похмуро відповів мерин. — Який був, таким і залишився.
— Мене не згадує? — ще по довшій мовчанці, чомусь притишуючи голос, запитав білий кінь.
— Чомусь не згадує… — почулося з сутінків глумливе, а може, той глум вчувся Шепталу.
— Ну, де ти там? Поганяй! — гукнув од воріт Гаврило.
— Но-но! — цмокнув дядько. Молодий мерин стрепенувся, натужився, але віз ніби приріс до землі. Дядько махнув пужалном і вперіщив коня по ребристих боках. — Н-но, проклята худобино!
Нарешті бамкнуло у вибоїну колесо і віз покотився вулицею. Ще довго похвітькувала у темряві пуга.
Правлінські коні вертали до стайні. Вкладалися в різних кутках, на з'їдинах — стайня була простора. Прийшов Гаврило, зачинив двері. Все стихло. Тільки лагідно зітхала конюхата кобила та час від часу біснувався в загорожі збуджений прогулянкою жеребець.
Шептало довго не спав. Уявлялось темне бригадне дворище, встелене багаторічним солом'яним порохом, крізь який деінде прошпиговується шпориш. Пахне лободою: попа попід тином та стайнею — аж до стріх. Молодого мерина вже, певно, розпрягли, і він почвалав до коней, що теж припізнилися і не пили увечері. З упряжної виходить Степан, відчиняє ворота, хльоскає пугою. Коні шити передки дріботять з двору. Вогка дорога, вогкі тини, вогке небо — звук батога якийсь глухий, теплий, зовсім не страшний. І Степан, притомлений довгим днем, ліниво чиргикав своїми чоботищами об кожен вигорбок — не свариться, не матюкається. Доки п'ють коні, сидить на цямрині, постукує пужалном по халяві; обличчя — стомлене, смутне і навіть добре. За цих хвилин він думає про всіх коней: чим завтра нагодувати, куди кого послати. А луги пахнуть молодою отавою, а земля шерхла, як Степанова долоня…
Вертали з порожніми бідонами. Скубнувши із скирти соломи, Івась ліг горілиць і, як завжди, задрімав. В інші дні Шептало звично плуганився б знайомим шляхом до двору молочаря. Але сьогодні особливо звабно темніли на приполах оскубини гречки, легка паморозь пирію стелилась у долинах, молода конюшина між карячкуватих дубків кликала в лісосмугу. Білий кінь скрива глянув на Івася і звернув убік. Воза торсонуло в розорі, але візник не прокинувся.
Поскубуючи конюшину, Шептало ступав та й ступав собі по лісосмузі. Сховалося за пагорбом село, дубки скотилися у рівчак, тоді знову вибрались на хребет поля. У Шепталових грудях трохи студеніло од власного свавілля, і дріж у колінах: ніби некованими копитами — по ожеледі. Але не від боязні, швидше навпаки — від молодечого збудження. Глумливо озирався на молочаря — той спав. Тільки коли віз загримкотів по ораному — трактор пройшовся впоперек лісосмуги, — Івась розплющив очі: віжки тяглись по траві. Виматюкався, скочив з воза і забіг наперед. Впився в загнуздок, замахнувся кулаком. Шептало гордо скинув головою — блідий кулачок молочаря безсило заметався десь далеко внизу.
«Степан би дістав, — раптом подумалося білому коневі, і він зрозумів, що глибоко зневажає Івася з усією його хирлявою добрістю. — Степан би сім шкур спустив. Так відшмагав, що й місцинки живої на спині не лишилося б. Морду б кулаками зсаднив… Бо Степан дужий, наче білий кінь…»
Десь за тиждень схолодніло. Двір гув під копитами коней, а дороги стали стрункі. Вітер шастав попід стріхами, правлінські коні вночі збились докупи. Вранці Гаврило відчинив стайню і зник. Івась теж не заявлявся. Весь день по дворах грали гармошки. Вулицями бродили рожевопикі люди. В кориті зкрижилася вода, і коні лизали вогкі тини. Лютував у стійлі огир. Повз загорожу у бік криниці брели бригадні коні. Позаду, трощачи чобітьми гострі грудки, понуро йшов Степан: в буденному, як завжди, дарма що свято, — витерта до ниток шапка, куфайчина, широкі штани брижаться над халявами, пуга в руках. Білому коневі стенулося в грудях — і зимно, і боязко, і радісно. Він щосили вибалушує очі, штирхає поглядом перехняблену постать Степана. «Озирнись, озирнись, озирнись…» — волає подумки білий кінь. Але Степан незворушно бреде далі, човгання чобіт і копит глухне за рогом вулиці. Трохи розчарований, білий кінь іде до корита. Треба йому цього Степана, як хомута на шию. Мало хіба його батожив? Усе ж часом приємно згадати, що ти ходив під тим биндюгом. Бо те ходіння скінчилося. Навіть не приємно, а так, солодко-лоскотно якось. Ніби тобі живіт гребінкою чешуть.
— Степан, який він не є поганий, а не бійся, своїх коней і в свята без води не залишив, — раптом каже до гурту Шептало.
Власний голос навіть йому самому видається чужим.
— Що, за пугою нудьгуєш? — скалить до сонця зуби коростявий мерин.
— Без пуги, властиво, і тут не обходиться, — чомусь нервує Шептало. — Та й спробуй інакше з нашим братом. Загал — він полюбляє строгість. Був би ти конюхом…
— Я б не був конюхом, — переконано каже мерин.
— Усі ми розумні, доки… — Шептало пробує пригасити роздратування, але марно: злість хтозна на кого забарвлює кожне його слово. — Степан теж даремно не вдарить. Б'є, бо заслужили. Він — один, а нас у табуні — десятки. Тільки дай волю — бригаду рознесуть. Така нагла кінська натура. Звісно, під Степановою рукою бути — не овес жувати. Але якщо нутро в тебе багате, що для тебе той Степан?
Відтепер вкладався в своєму кутку з думкою про Степана, і спозаранку — Степан в очах. Обмислив кожен свій рух, щойно заманячить поблизу конюх: поверне голову в той бік, скільки супоня дозволить, байдужо ковзне по Степанові відсутнім поглядом і знову в свої гадки. Тільки зневажливо помахуватиме хвостом, ніби мух відганяє. Цікаво, як Степан поведеться. Мабуть, думає, що для Шептала тільки й сонця, яке з-під стріхи. Покрутиться, покрутиться навкруг, може, зі зла стьобне Шептала пужалном — а Шептало й не здригнеться, й оком не поведе, — та й попрошкує своєю дорогою, спіймавши облизня. А білий кінь навіть услід йому не гляне. Хай Степан знає, що тіло білого коня можна скувати між двох голобель, а душі його вільної не запряжеш, не засупониш. Від тих думок світлішало на серці.