— Звичайний бичок, чорненький бочок, круті ріжки, жваві ратички, — підбурювала її цілителька.
— Ой, тіточко, що ви таке говорите?! А як же дитинча?..
— До чого ж ти ще дурненька, дівчинко моя! — ласкаво обіймаючи племінницю, сміялася тоді Марта. — Вже й заміжня, а в казки дотепер віриш... Не хвилюйся, люба, козак у тебе народиться!
— Ви впевнені, тіточко?..
— Авжеж, козак! Тільки хлопчики отак ростуть, дівчатка ж бо звичайно тишком–нишком у череві материнському переховуються...
Думка про майбутнього сина розтікалася у свідомості Олександри подібно до меду, викликаючи надзвичайно приємні, досі невідомі почуття. Разом з тим у душі майбутньої матері оселився панічний страх незахищеності. Вона постійно боялася, що під час відсутності чоловіка не вбереже дитятко, не впорається з новими обов’язками, не захистить майбутнє немовля. Щовечора роздягалася й пильно розглядала черево, що повсякчасно збільшувалося, трохи заспокоювалася... але потім її знов охоплювало хвилювання за обожнюваного Іванка, який дотепер не давав про себе знати!.. А може, він знову поранений?! Може, взагалі потрапив у полон до клятих бусурманів і не може повідомити своїй ластівці про себе?! А що буде з нею, якщо Іванко не повернеться?..
Тоді Олександра безладно метушилася, бігала будинком, кидалася до вікна, потім падала в покутті на підлогу й била десятки земних поклонів. Уночі підхоплювалася з ліжка, бігла на подвір’я, там прислухалася до кожного звуку, потім тихенько прокрадалася висохлими городами ближче до лісу, зупинялася на самому краєчку заповітної стежинки, по якій такою ж темною травневою ніччю поїхав коханий з невеличким загоном вірних людей. Вдихала ще не остигле після розпеченого дня повітря, намагаючись вловити в ньому дим багаття й пахощі трішки пригорілої саламати. Вдивлялася в байдужо–холодне обличчя місяця, що прикрашав безхмарне нічне небо, і благала зірки вказати Іванку шлях до неї — до палко коханої дружиноньки!..
Маля починало нетерпляче бити ніжкою, відволікаючи Олександру від сумних думок. Вона ніжно голубила черевце, зітхала:
— Потерпи, синочку, от повернеться татонько й зрадіє за нас із тобою...
На тім розверталася і йшла назад, сумно похнюпившись. Майбутній козак продовжував бешкетувати, бити ніжками немовби тому, що занепокоєння матері передалося йому, і всією своєю поведінкою демонстрував войовничу вдачу.
— Не бійся, синку, я й без батька захищу тебе від ненависного ворога! — обіцяла Олександра, ласкаво гладила себе по черевцю, бігла додому, з розбігу стрибала на величезну м’яку перину й намагалася якнайшвидше заснути. У такі хвилини попівна відчувала, що з її коханим Іванком нічого поганого не сталося, що він живий–здоровий і от зараз, у цю саму мить всією душею рветься до неї й до їхнього майбутнього синочка...
В одну з таких божевільних від розлуки ночей вона дійсно почула цокотіння кінських копит і вибігла зустріти коханого... але, на щастя, вчасно помітила, що коні під вершниками були напрочуд низькорослими, а сам загін не скакав, а немовби підкрадався до околиці! Тоді Олександра стрілою полетіла на головний майдан Рогатина до набатного дзвона, а добігши — заходилася щосили смикати мотузку. За кілька секунд околицю збудив тривожний гул небезпеки, попівна ж і далі смикала мотузку... як раптом відчула, що задихається: то кримчак накинув їй на шию аркан і смикнув жертву до себе...
Жінка спробувала крикнути, але з горла вирвався лише здавлений хрип. Татарин смикнув удавку сильніше, вона не втрималась на ногах, упала в дорожню куряву, мучитель радо скрикнув і кинувся до жертви... І тут Олександра відчула під лівою рукою камінь! Схопивши його, з останніх сил кинула кудись у бік бусурманина, особливо не цілячись...
І знепритомніла.
— Марто, що з нею?! Вона житиме?! — волав зневірений Іван Вишневецький.
— Ти, княже, не скигли, немов обікрадена базарна баба! Племінниця моя, мабуть, ще міцнішою від тебе буде, вона он козака виношує, первістка вашого...
— Марто, не бреши!!! Відповідай всю правду, коли тебе князь запитує!..
— Та буде жити, буде! З чого б їй не жити, коли в неї тільки подряпини й синці на тілі, а більше ніякого збитку?
— А чому ж вона все мовчить та мовчить, до тями не приходить?!
— Від переляку це, княже. Але нічого страшного, то минеться.
— А кров?! Марто, оглянь її уважно!..
— Не її це кров, а того клятого бусурманина, якому вона голову каменюкою розкроїла.
— Марто, ти разом з її батьком!.. Ви обоє мені за все відповісте!!! Що моя дружина на майдані в таку пізню годину робила?! Чому її не охороняли, чом за нею не встежили?!