— Не репетуй, Іванку, а краще відповідай: ти ріку утримати зможеш?
— Ріку?! Яку таку ріку?..
— Та на будь–якій річці, скільки греблі не гати, однаково вода рано чи пізно перешкоди розмиє і прорветься! Отак і дружину твою нічим не утримаєш: це не жінка — це ж водограй, от хто вона така! Ти їй замок на двері — вона у віконце стрибне, зустрічати тебе кинеться.
— Невже?..
— Ото ж бо й воно! Ти власну дружину ще не знаєш, як годиться.
— Так коли ж мені було пізнавати її, якщо я одразу... — мимоволі почав виправдуватися князь, забувши про те, що розмовляє, загалом–то, з незнатною простолюдинкою.
— От–от, одразу! Саме так! — знахарка невдоволено підібгала губи. — Розкажи–но краще, де тебе два місяці носило, чому звісток про себе не подавав?
— А ти подивись, що довкола коїться! То посуха, то зливи...
— Та бачу, бачу! Всі бачать! Як не бачити, коли...
— Ото ж бо! Тому кляті кримчаки аж надто далеко відступили: моїм хоробрим козакам мало не до самого Перекопу довелося дійти, щоб їх наздогнати. А там таке сталося, такого ми надивилися!.. — виправдувався далі князь, але в цю мить Олександра зненацька розплющила очі й ледь чутно прошепотіла:
— Іванку, соколе мій ясний, чи це ти?..
— Я це, я!!! — зрадів князь і обійняв молоду дружину за плечі.
— Обережніше, ведмедю!.. — пробуркотіла Марта, злякавшись, щоб у припливі ніжності Вишневецький не зробив чогось недоброго її улюбленій племінниці.
Але князь лише нетерпляче відмахнувся, Олександра ж продовжувала шепотіти:
— Як же ми тебе чекали... і я, і синочок наш!..
— А раптом дочку мені народиш?..
— Козак у неї буде, козак! — буркнула знахарка.
Не звернувши на цю репліку уваги, Вишневецький запитав заклопотано:
— Як ти на площі опинилася, коли бусурмани напали?
— Тебе зустрічати побігла, соколе мій коханий, та вчасно помітила, що коні не наші якісь, от у дзвін і вдарила!
— Це татарські спостерігачі були, сонечко моє. Пощастило тобі, що не весь загін, а тільки троє прийшли до Рогатина рознюхати, що тут і як. Ми їхнє головне військо мало не до самого Криму відігнали, але якийсь мурза, мабуть, відокремився. Оце й були його розвідники.
— Отож я і зрозуміла одразу, що татари це...
— Спритно ж ти розправилася із клятим кримчаком, що тебе заарканив!
— Це я дитинча наше захищала!
— Дитинча!..
Геть розімлілий від щастя князь опустив голову на її величезне черево й одразу відчув удар малюсінької ніжки.
— Ай, це хто так хоробро б’ється?! — посміхнувся він, відсахнувшись.
— Це синок наш! Такий же мужній, сильний, відважний і неслухняний, усе воює та воює...
— Ой, ластівочко моя, хотів я до матері нарешті з’їздити, та дивлюся, що нікуди від тебе не поїду! За тобою наглядати потрібно, та й кримчаки щось зачастили у гості. Якщо спостерігачі вештаються — отже, до війни недалеко. Тебе в нинішньому стані везти у Вишнівець негоже — що ж, доведеться почекати, коли народиш.
Марта, спостерігаючи за молодим подружжям, зітхнула, махнула рукою й вийшла геть. Тоді Вишневецький легенько підхопив свою Олександруньку на руки, заходився носити по кімнаті й ласкаво шепотіти їй на вушко:
— Як же погарнішала ти, люба! Та таку красуню сам король за дружину взяти захоче! А тому залишусь я краще з дружинонькою коханою, отак!..
Наступного ранку Олександра прокинулася радісною й щасливою. Іванко хропів поруч. Намагаючись не розбудити чоловіка, вона потихеньку перелізла через нього й попрямувала до двох величезних, окутих залізом скринь, що від учора з’явилися в кімнаті. Але князь спритно схопив її за поділ сорочки:
— Куди націлилася, утікачко?
— Та от хочу забрати твою гостру шабельку, що лежить на отій скрині! — намагаючись вирватися з міцних обіймів чоловіка, Олександра вказала на зброю.
— Навіщо тобі шабля моя? Ще поранишся... Вистачить з тебе й того, що у скринях лежить!
— А що там?..
— Подарунки для моєї обожнюваної дружиноньки, із самого Перекопу привезені.
— Ой, хочу, хочу!..
— Але подарунки призначені тільки для покірної дружини, а не для неслухнянки, що по ночах з будинку втікає! — хитро зіщулив очі князь.
— Не хочу ніяких подарунків, окрім шабельки гострої! Вона мені потрібна, щоб під час твоєї відсутності від ворогів захиститися, себе й дитинча наше оборонити. Якби у мене минулої ночі шабля козацька була — хіба ж міг би мерзенний кримчак арканом мене упіймати, немов козу яку–небудь?!
— Козу арканом ніхто ловити не стане, — ліниво заперечив князь.
— А я б його шабелькою, шабелькою!.. — тупочучи ніжкою, щебетала вона уперто.