— Та до чого тобі шабля, коли ти йому й звичайнісіньким каменем голову розкроїла?!
— А з шабелькою краще, спокійніше!..
— Та я ж тепер поруч! Подивись–но тільки, які подаруночки для тебе привіз: і шовк, і оксамит, і найтонша парча, і нитки перлів, і корали, і намиста яхонтові... Чобітки з тонкої шкіри!.. А на туфельки помилуйся — отакі тільки королівни носять!!! І все для тебе, моя ластівко.
Князь притягнув дружиноньку до себе й поцілував у солодкі вуста, проте Олександра різко відсторонилася й продовжувала гнути свою лінію:
— Дякую за подаруночки, та що ж вдієш, якщо ти знов у похід зазбираєшся?! Хто оборонить мене краще від мене самої, га?!
— Любонько, але ж!..
— То якщо не шаблю, то хоч щось для захисту мені подаруй!!! Якщо кохаєш — не відмовиш.
Загалом, що називається, наскочила коса на камінь. Олександра тупотіла ногами, присідала і підстрибувала, пхинькала — загалом, задіяла весь арсенал жіночих капризів, аби тільки витребувати у чоловіка хоч якусь зброю! Вишневецький справедливо заперечував, що не жіноча то справа — шаблею махати, списом колоти, сулиці[1] кидати, з лука стріляти...
Коли ситуація зробилася нестерпною, звернулися до домочадців. Почувши примхливу вимогу дочки, панотець Гавриїл крекнув, почухав потилицю й, пославшись на необхідність справити якусь чергову требу на іншому кінці Рогатина, поспішно втік. Тіточка Марта обурилася від душі, заходилася перераховувати, які нещастя можуть звалитися на голову вагітної жінки й іще не породженої дитинки, якщо дозволити вагітній торкатися зброї.
Але не допомогло навіть авторитетне слово знахарки!.. Що поробиш з юною дурепою?! Нарешті Вишневецький втомився чинити спротив. Підійшовши до ближчої скрині, відкрив, довго порпався в речах і нарешті витяг звідти жіночу черкеську сукню з невеликим кинджалом на паску. Сукня була не найкрасивішою з привезених, та й вагітній Олександрі вона була безнадійно малою. Зате від самого лише виду кинджала молода жінка прийшла у невимовний захват! Зручне срібне руків’я, прикрашене дорогоцінними камінчиками, невеличкий булатний клинок чудової дамаської сталі з витіюватим загадковим візерунком, прекрасні піхви, інкрустовані слоновою кісткою, перлами і яхонтами...
Не кинджал, а сама досконалість!
— Це саме те, що тобі потрібно, — мовив князь. — Кинджал легкий, його завжди можна сховати в рукаві. А у вмілих руках він навіть небезпечніший від найкращого меча або шаблі!
— Ой, дякую! Дякую, дякую!!! — завищавши від захвату, Олександра кинулася на шию чоловікові. Зітхнувши якимсь своїм думкам, тіточка Марта вийшла геть із кімнати, залишивши подружжя наодинці.
— Навчиш мене користуватися моїм малесеньким кинджальчиком?!
— Зрозуміло, навчу! Будеш володіти ним, як володію я, як учив мене батько. Гаразд?
— Гаразд, гаразд! Давай–но його сюди, — простягнула руку Олександра, розглядаючи дамаський клинок, як заворожена.
— Стривай, не так швидко.
Князь завбачливо відвів руку з кинджалом убік, потім повернувся до скрині, витягнув звідти найтоншу шовкову хустинку, підкинув у повітря й виставив уперед клинок. За секунду на підлогу впало дві половинки хустки.
— Обережніше з ним. Бачиш, який гострий?
— Він мій, він мій! Давай сюди!!! — скрикнула нетерпляче Олександра.
— Віддам, віддам, не хвилюйся: князівське слово твердіше від криці, з якої викувано цей кинджал! Але віддам лише, коли навчу, як поводитися з ним, не раніше... Ти не знаєш всієї сили кинджала! Небезпечна це штука, ох і небезпечна!..
— А якщо в бою кинджал і шабля зійдуться, хто з них переможе?! — не вгамовувалася попівна.
— Якщо в бою, то шабля, хоча...
— Хоча що?
— Врахуй, ластівко моя, що кинджал — зброя таємна, тому... дивлячись який бій буде! Кинджал метнеш — ворога враз уб’єш. От якщо тільки відбити кинджал у кидку, тоді...
— А можна відбити?
— Можна й не встигнути відбити. Тоді, якщо кинджал умілою рукою кинутий, — тоді від нього вірна смерть!
— Ну, саме отака зброя мені й потрібна!
— Зрозуміло, моя ластівко, зрозуміло.
Ні батько Гаврило, ані тіточка Марта не зраділи рішенню Вишневецького навчити дружину володіти зброєю, але суперечити не насмілилися. Через два місяці заповітний кинджальчик остаточно перейшов у повну власність попівни, від чого вона впала у бурхливий захват, а інші домочадці — у мовчазне невдоволення...
У жовтні погода вкотре за той рік зіпсувалася. Спочатку в повітрі кружляли самотні сніжинки, потім північний вітер пригнав довгі череди пухких бруднувато–сірих хмар — і почався нескінченний снігопад. Вітер здіймав сніг, що випав напередодні, й пожухле опале листя, стрімко кружляв над землею й розкидав пригорщами на всі боки. Вранішній іній, тоненький та іскристий, вкривав оголені гілки дерев, кущів, стіни похмурих будинків.