Шкода, що грубе чоловіче вухо дуже часто не чує благання й не розуміє мови чуйного жіночого серця: так було і цього разу...
Наслідки виявилися фатальними для всіх.
Що ж сталося з ними такого, чого не очікував і сам князь?..
Глава 4
ПІДЛІСТЬ
Прибувши додому, Іван Вишневецький одразу ж кинувся в покої матері... й зупинився як укопаний на порозі світлиці: стара княгиня Тетяна Вишневецька (у дівоцтві — Полубенська), жива і здорова, сиділа за широким столом, що ломився від страв, і трапезувала зі старим приятелем свого покійного чоловіка — із Семеном Олізаром.
— Матінко?!
Жоден м’яз не смикнувся на обличчі старої княгині, ніщо не змінилося в її величній поставі. Вона не кинулася назустріч синові, залишилася сидіти на своєму місці у звичній для себе гордовито–монументальній позі. Хіба що ледь помітно повернула голову у бік новоприбулого і доволі сухо, через губу процідила, звертаючись чи то до нього, чи то до співтрапезника:
— А от і синок мій нарешті з’явився, не запилився.
— Так взимку ж можна і не запилитися! — у тон їй мугикнув Олізар.
— Матінко... то ви хворі чи здорові?! — Іван відмовлявся вірити власним очам. Що це означає?! Адже мати писала, що занедужала, що їй зовсім зле, і тому їм потрібно негайно побачитися...
— Хвала Богові, синку, твоїми молитвами жива–здорова, як бачиш! — продовжувала єхидствувати стара княгиня.
— Моїми молитвами?! — здивувався Іван.
— Ну так, природно! А що, хіба ж ти не молив Господа про здоров’я твоєї старої немічної матері, перед світлими очима якої ти, невдячний син, не з’являвся он уже скільки часу?!
Вона кинула на ошелешеного Івана підозрілий погляд.
— Молився, ясна річ, але!..
— Тоді чому ти дивуєшся, синку?..
Вражений віроломством матері, молодий князь затремтів від обурення. Це ж треба настільки безбожно брехати... і почуватися при цьому настільки безтурботно!!! Побачивши таку його реакцію, стара княгиня мовила діловито:
— Ти, синку, присядь поруч зі старою матінкою, відпочинь з дороги, поїж–попий досхочу. Як бачиш, до нас Семен Олізар у гості навідався. Та не просто так, а в досить важливій невідкладній справі, про яку клопоче й переді мною, і перед твоєю княжою милістю...
Кинувши на мовчазного гостя не надто люб’язний погляд з–під насуплених брів, Вишневецький опустився на лаву поруч із матір’ю й мовив сумовито:
— Ну, в чому там справа?
— Ми тут порадилися з гостем нашим... — обережно почала стара княгиня, однак зненацька зам’ялася й після крихітної, ледь помітної паузи заходилася нерозбірливо мимрити: — Загалом–то, синку, справа ця давно вже обдумана... Не знаю тільки, чи пам’ятаєш ти... Це ж батько твій, нині покійний... А ти тоді малим був надто, щоб...
— Щоби що?!
Вишневецький надто добре знав свою матір, тому зрозумів: недарма вона змінила тон, ох недарма! Напевно замислила щось негарне.
І тут не витерпів Олізар:
— Та проста справа — простіше нікуди! Непогано би об’єднати й наше майно, і нашу могутність, і наші володіння — от і вся справа!..
— Як, тобто, об’єднати?..
— Та отак: ти, Іване Михайловичу, — купець, а в мене товар для тебе є!
— Що–о–о?!
Від несподіванки Вишневецький підхопився, та настільки різко, що ледь не перекинув лаву. Княгиня при цьому мало не гримнулася на підлогу й усиділа тільки тому, що вчепилася у стільницю.
— А що чуєш, Іване Михайловичу! Все, як між добрими людьми заведено, за старою угодою батьківською.
— За якою такою угодою?!
— Була угода, була, сам знаєш, — кивнула стара княгиня.
— Та справа ж ця давно вже порохом пішла!..
— Синку, ти ж прекрасно розумієш!..
— Не розумію.
— Батько твій покійний, царство йому небесне, не тільки не заперечував би, але навіть дуже порадів би такому союзу.
Вишневецький заскрипів зубами від злості. Та що ж це діється?! Він залишив родину, поспішив до матері, нажаханий думкою про її передсмертне становище... а матуся тут, виявляється, живісінька–здоровісінька!!! Та ще й до того ж займається улюбленою своєю справою — плете інтриги, намагається командувати дорослим сином...
— Угода хоч і стара, але дорожча від будь–яких грошей. Такі справи, Іване Михайловичу, — розважливо мовив Олізар.
— Ні вже, не вийде!.. Нічого у вас не вийде. Не бажаю недоїдків із Сангушчиного столу, — прошипів крізь стиснуті зуби молодий князь, кинувши на гостя недобрий погляд, потім додав, звертаючись до матері: — Дякую вам, матусю, смачно пригощаєте!