Копил повернувся вже глибоко вночі.
— Ну, що тобі вдалося дізнатися?
За час відсутності слуги Олізар не заплющив очей. Було видно, як сильно він стомився від очікування найменшої звістки.
— Дізнався, хазяїне, вивідав усе, що тільки можна було вивідати!
— Ну що?..
— Кепські справи.
— Тобто?!
— Дружину там, у Рогатині, молодий князь Іван Михайлович має.
— Що–о–о?!
— А що чуєте: справжню законну дружину! У неї, до того ж, ще й немовля від князя народилося. Хлопчик...
— Ти що верзеш, мерзотнику! Коли ж він устиг?..
Розгніваний Олізар схопив слугу за комір сорочки й притягнув до себе, але Прохор напівпридушеним голосом просипів:
— Говорю, як на сповіді!.. Та й навіщо мені брехати?! Що я, зовсім з глузду з’їхав, щоб на самого князя Вишневецького наклеп зводити?..
Насилу опанувавши себе, Семен відпустив вірного слугу, впав на лаву й простогнав:
— І звідки, скажи мені, ці баби проклятущі беруться?! Вічно підлізуть під найзавидніших наречених, усі плани поплутають...
Слуга розсудливо промовчав, чекаючи, коли хазяїн заговорить знову. І той спитав:
— А чого ж його власна мати про таке ні сном, ні духом?..
— Минулої осені татарва клята князя підстрелила, його довезли куди найближче — просто в Рогатин тобто. Там його місцева знахарка лікувала... А слуги побоялися матері–княгині розповісти про таку справу: відомо, що стара норов крутий має!
— Ну, а згодом?
— А потім уже сам князь заборонив їм патякати про все це: адже доки він у Рогатині відлежувався та від важкої рани одужував, то закохався, а потім уже й оженився.
— А ти як же довідався про всю цю справу?
— Та як, як!..
Копил на секунду потупився, після чого заявив з несподіваною рішучістю:
— Та дуже просто: підгледів і підслухав — чого вже там!..
— А тебе самого ніхто не помітив, доки ти підглядав та підслуховував?
— Мене?! А хто на слуг увагу звертає, нас же навіть за людей не вважають...
Прохор подивився на хазяїна з докором: мовляв, не кривдьте вірну, всім серцем віддану людину настільки нікчемними підозрами...
— Ну, добре, добре! То що ж ти підгледів?
— А те, як молодий князь Вишневецький, відіспавшись із дороги, спершу листа якогось написав, потім гукнув свою людину, вручив те послання й наказав суворим тоном: «Мчи у Рогатин, віддай це моїй обожнюваній Олександруньці. На словах же передаси: нехай замість мене синочка нашого, дитятко моє любе, поцілує. І нехай незабаром чекає на моє повернення. Я у матері день або два побуду, не більше — сил бракує довше розлуку з коханою дружинонькою винести! Але все ж таки треба деякі справи вдома залагодити. Тим паче, що по весні хочу молоду дружину з дитятком з Рогатина сюди перевезти». Сказав усе це — і пішов геть. А слуга той миттю в дорогу збиратися почав. Ну, а я сюди, до вашої милості...
— Та–а–ак, погані справи, зовсім погані... — Олізар лише потилицю почухав, досадуючи на зовсім непередбачену перешкоду.
— Куди вже гірше, — обережно підтакнув Копил.
— Так ти б краще порадив, як із цією справою бути, а не гугнявив отут мені!.. — миттю напустився Семен на слугу.
— Отже, коли у князя дружина молода в Рогатині...
— Та ще й синок у них, не забувай!...
— Тобто, ви б хотіли, щоб вони зникли звідти?
— Зникли?!
Хазяїн і слуга уп’ялися один одному в очі й досить довго мовчали. Першим не витримав Прохор:
— Щоб вони зникли, це влаштувати можна було б, якби...
— Якби та якби! — розлютився Олізар. — Якщо мені потрібно, то й нехай зникнуть вони обоє, щоб навіть сліду їхнього на цьому світі не залишилось!..
— Часу надто мало, — поскаржився Копил. — Князь сказав гінцеві своєму, що всього лише днів на два у Вишнівці затримається, не більше...
— От і поміркуй, як би влаштувати так, щоб ці двоє з Рогатина за два дні зникли!
— Воно б і нічого... можна й за день упоратися. Можна б навіть і скоріше, та от тільки...
— Що?..
— Стривайте, ваша милосте, стривайте, дайте поміркувати...
Хвилин десять Копил мовчав, завмерши посередині кімнати й обхопивши потилицю долонями. Коли ж Олізар почав виявляти ознаки нетерпіння, поставив найменш очікуване запитання: