— Я тут безсила, — зітхнула та.
— Але ж ми з Любашею майже однолітки!..
— Їй уже нічим не допоможеш, а тобі от про кого думати потрібно! — нагадала Марта, потрясаючи в повітрі кошиком із немовлям. — А тому, племінничко, давай–но звідси назад...
— Куди це назад?! — здивувалася Олександра.
— Та не на двір же! Там татарва, тож мерщій назад у будинок і через віконце...
Зненацька вогненний відблиск зметнувся прямо перед розкритими дверима, потім нагорі щось затріщало, потягнуло димом.
— Дах підпалили, кляті нехристі! — простогнала знахарка. — Ну, Олександрунько, коли не хочеш тут заживо згоріти, а бажаєш дитинча своє врятувати та чоловіка коханого дочекатися — тоді геть звідси! Хутко!..
Не барячись більше ані секунди, жінки кинулися до тильної сторони будинку, розчахнули вікно, вискочили через нього на засніжений город, перетнули його й метнулися на темну вуличку, що вела до храму... От уже й церква Святого Духа зовсім поруч, як раптом перед ними виросли дві чоловічі фігури: широкоплечі присадкуваті силуети, лисячі шапки на очі насунуті...
— Тіточко, тримайтеся позаду! — прошипіла Олександра, затуляючи собою знахарку. Попівна розуміла одне: за спиною — найдорожчі для неї люди, перед нею — люті вороги...
Далі все відбулося в лічені секунди. Татарин, що стояв ближче, кинувся на нібито беззахисних жінок, але одразу лантухом звалився на сніг, судомно хапаючись за перерізану горлянку.
— А–а–а?! — скрикнув його товариш чи то від несподіванки, чи від переляку. Олександра кинулась до нього, зробила різкий випад, як навчав Іван... і от уже другий татарин, моторошно завиваючи, корчився біля її ніг з розпатраним черевом, намагаючись утримати кишки, що лізли назовні.
— Олександру–у–унько–о–о!.. — видихнула вкрай здивована Марта. Немовби відчувши небезпеку, немовля у кошику завовтузилося й запхинькало.
— Хутчіш, хутчіш! — попівна рішуче підштовхнула тіточку вперед, до темної громади церкви Святого Духа. Марта дісталася жаданої мети першою, потягнула за величезне мідне кільце... але двері й не подумали піддаватися! Як це ставалося дедалі частіше, Гаврило замкнувся у храмі, щоб в обіймах із сулією сивухи провести «цілонічну молитву за спокуту своїх і чужих гріхів» — амінь!.. Міцно обійнявши кошик з дитинчам лівою рукою, правою знахарка заходилася калатати у двері щосили, несамовито волаючи:
— Відчиняй, іроде! Відчиняй, мерзотнику!! Тут лихо сталося, а він!..
Олександра спочатку теж приєдналася до тіточки, але потім відступила подалі й пильно вдивилася у темряву. їй здалося, що не о–о–он там далеко, а зовсім поблизу, навіть десь поруч у пітьмі причаїлася смертельна небезпека...
— Відчиняй, п’янице, щоб тобі незатишно було й на тім світі, і на цім!!! — басила знахарка.
За дверима нарешті почулося тихе шкарбання і невиразне бурмотіння священика.
— Відчиняй, гаде повзучий, гнидо, паразита кавалок!!! Відчиняй, бо!..
Щось просвистіло в повітрі. Наступної миті тіточка Марта якось безглуздо змахнула вільною рукою, схлипнула й, не випускаючи кошика з дорогоцінною ношею, упала на коліна, потім звалилася долілиць на притоптаний біля входу в церкву сніг. З її спини між лопатками стирчала довга стріла.
— Тіточко!.. — видихнула Олександра. Першим її намаганням було кинутися до знахарки і з’ясувати, чи можна їй допомогти, але!..
Але щось зупинило молоду жінку, змусило озирнутися...
І вона зрозуміла, де саме причаївся ворог!!! Не роздумуючи більше, замахнулася й навмання метнула кинджал туди, звідки виходило відчуття небезпеки. Й одразу повалилася убік. Друга стріла просвистіла біля самого вуха: Олександра відхилилася вчасно. З пітьми ж долетів лютий крик: зважаючи на це, кинджал, мабуть, що поцілив!
Тільки тоді вона кинулася до знахарки, перевернула на бік...
Марта була мертвою.
Тут нарешті рипнули двері церкви, і п’яний голос панотця Гавриїла мовив здивовано:
— А що сталося?..
— От вам, батечку, візьміть!
Олександра ткнула йому в руки кошика з онуком, який тихесенько пхинькав, штовхнула в глиб храму й хотіла вже піти туди ж. Але в цю мить запалахкотів солом’яний дах на одному із сусідніх будинків, і у світлі вогню, що опромінило вулицю, вона побачила того самого лучника, що вбив тіточку Марту й ледь не підстрелив її саму. Щось настільки надзвичайне було в його зовнішності, що молода жінка закрила двері церкви й повільно пішла до застиглого нерухомо татарина, з лівого ока якого стирчало руків’я її чудового кинджальчика.
Але тут із провулку вискочили ще двоє татар! Зрозумівши, що втекти від супостатів не вдасться, та й, кинувшись у церкву, вона вкаже шлях до свого батька й немовляти, Олександра кинулася до мертвого лучника. Перш ніж бусурмани встигли будь–що второпати, один з них уже валився на сніг, розкинувши руки: попівна встигла висмикнути свою зброю з очниці вбитого раніше супротивника й метнути в наступного.