Выбрать главу

І тут сталося щось неймовірне: при падінні татарська лисяча шапка звалилася з голови чергового ворога, і в танцюючому світлі недалекого полум’я Олександра побачила на його щоках і підборідді... широку густу бороду!!!

Але ж таких борід у татар ніколи не буває?!

Якщо й росте щось, то кілька жалюгідних ріденьких волосинок...

То що ж це таке?!

Раптом страшний здогад сяйнув у мозку молодої жінки. І була ця проста, здавалось би, думка настільки несподіваною, що геть паралізувала її волю. Бажання захищатися зникло, вона розпрямилася, опустила руки. Тепла хустка сповзла з голови, оголюючи пишну руду гриву неслухняного волосся з коси, що розтріпалася.

— Ну що, стерво, твоя взяла? — процідив другий уявний татарин, пильно розглядаючи її й найменшої уваги не звертаючи на товариша, який валявся біля його ніг з кинджалом, що стирчав із правого боку грудей, трохи вище печінки.

— Ой, а ви хто такі? — промимрила Олександра неслухняним язиком.

— А от це тобі знати зовсім ні до чого! Копил про всю цю справу патякати не велів, бо якщо багато знаєш — мало живеш! Втім, і жити тобі...

Наступної ж миті щось величезне й важке опустилося позаду на її тім’я. У голові хруснуло, світ вибухнув і розтанув. Непритомна Олександра впала на втоптаний сніг, залитий кров’ю вбитих нею ворогів.

* * *

— Ну що, знайшли попика?

— Нема його ніде, наче й не було!

— А вилупка князівського?!

— Теж немає!

— А куди ж вони поділися?!

— Та хтозна!!! Може, у хаті живцем згоріли?!

— Ех, теж мені!.. Хату ж треба було спершу оглянути, а вже потім підпалювати...

— Та я ж начебто стріляв у бабу, що на поріг звідти вискочила!

— Стріляв — ну то й як?..

— Ну, і начебто поцілив...

— Так поцілив чи начебто?!

— Не знаю: начебто поцілив...

— Так вона ж тут, у нас тепер!

— Ну, у нас...

— Тоді у кого ж ти тоді стріляв?!

— Не знаю...

— Бовдур!!!

— Винуватий...

Трохи помовчали.

— А це стерво — це хоча б вона?!

— Та вона, вона! Хто ж іще...

— А ти певен?! Помічнички чортові, дурні пустоголові!..

— Та кому ж і бути, як не їй?! Сказано ж: руда бісиця, вогонь–баба!

— Оце вже точно: ця що руда, то вже руда, згоден! Рудіше не буває...

— Отож я й кажу: вогонь–баба! Ти подивись–но, скільки вона хлопців наших однією лівою поклала: двох біля хати, одного у провулку... Та ще й четвертого проміж ребер!.. І все одним–єдиним кинджальчиком. Відьма, чиста відьма!!!

— А може, і справді відьма?!

— Еге ж! Тоді зрозуміло, як вона з хати вискочила, коли я її підстрелив, а потім у провулку опинилася!

— Точно! Тут усе зрозуміло, чому вона не здохла, коли я її кийком уперіщив: відьма ж!..

— Твоя правда: дрючком по тім’ячку дістати й не здохнути...

— Так відьма ж, відьма, ясна річ!

Той, що говорив, тицьнув носком важкого чобота Олександру, що лежала біля його ніг непритомна. Попівна сіпнулася, слабко застогнала, але очей не розплющила.

— Жива!..

— Живісінька, нас усіх, мабуть, переживе ще, коли ми їй от зараз же, негайно віку не вкоротимо...

— Послухай–но, а якщо відьма вона, то з якого ж лиха до церкви бігла?!

— А слідом за тіткою своєю!..

— Так відьма ж!..

— Ну то й що?! Будинок–то зайнявся, от і кинулася до церкви. Навіть чорт починає Богові молитися, якщо не знає, як викрутитися, а вже відьма й поготів з палаючого будинку в церкву рятуватися побіжить.

— Так, твоя правда.

Знову помовчали.

— А от тітку її навіщо вбили?! Сказано ж було зрозуміло: підстрелити жінку, що із немовлятком буде, — при чому тут баба стара?!

— А хтозна! Це ж не я стріляв, а Прос. От його б і запитати...

— Та як же його запитаєш, коли відьма йому кинджалом прямісінько в око, та й на місці поклала?!

— Ото вже точно відьма!!! Бачив ти бодай колись, щоб проста баба так запекло билася?!

— Ніколи не бачив!

— Ото й я про те саме веду!

— Зміюка!..

— Паскуда!..

Нові стусани чоботями. Новий слабкий стогін непритомної бранки.

— Послухайте–но, хлопці... а що з нею робити станемо?!

— Як, тобто, що?! Онде річка неподалік, знайдемо ополонку і...

— Не годиться! Ще по весні спливе, чого доброго...