— Ну то й що з того?!
— А те, що Копил наказав суворо: влаштувати все так, начебто татарва на Рогатин налетіла. Отже, в ополонку ніяк не годиться!
— Це чому ж?..
— А хто з вас бачив татар, які бранців в ополонці топили б?!
— А–а–а!..
— Ото ж бо й ба!
— Ну, якщо так... Тоді відвезти її подалі в ліс і закопати!
— Та ну?! Мороз землю, мабуть, не менш як на цілий аршин скував. Ти що, сам особисто берешся їй могилку продовбати?!
— Ну–у–у... не знаю тоді.
— Ото ж бо й воно, що не знаєш! А хто з вас знає?! Ти?! Ти?! А може статися, ти?!
Усі загомоніли хором у тому розумінні, що ніхто не знає.
— Погано, хлопці, вкрай погано!.. Нам би ще якось із тими впоратися, яких ця гадюка повбивала.
— Та з ними якраз усе простіше від простого: сховаємо поки що у лісі, місце намітимо, Копилу скажемо — він людиськ піджене, небіжчиків вивезе... А от з нею як бути?!
— Отже, послухайте мене, хлопці: годі прикидати–гадати, вирішувати щось потрібно. Он погляньте, як непогода розігралася: так і мете, так і мете!..
— Хуртовина — це добре: вона всі сліди наші схоронить. Але от чого б такого із цією вогонь–бабою придумати?..
Довге мовчання.
Як раптом:
— А знаєш що... Я, здається, надумав!
— Ну, і чого ти там надумав?
— А давайте–но продамо це стерво справжнім татарам, еге ж?!
— Справжнім?!
— А що такого?! Ще й заробимо! Хоч і малий ясир[3], та зайвими грошики в калитці не бувають...
— Послухай–но... але ж маєш рацію, чорти б тебе вхопили!
— Х–ха, ще б пак! Це дотепер ми поспішали, щоб раніше за князя Вишневецького в Рогатин потрапити, а тепер нас утришия ніхто не жене. Поїдемо собі спокійненько, знайдемо татар, продамо наш ясир, грошенята поділимо по справедливості...
— Тоді от що: ти запропонував — ти й роби! Бери із собою Федька...
— А чому я?!
— Тому, що я так сказав! Отже, беріть цю руду відьму із собою, несіть звідси подалі, шукайте татарву, яка тут нині так і нишпорить, продайте бусурманам — та й по всьому! Заразом шапки татарські й усе інше барахло, у яке ми наряджалися, і ще зброю також продайте якнайдешевше, не торгуючись.
— Щоб ніяких слідів, отже?..
— Авжеж, розумако, авжеж!
— Добре придумав, зробимо. А до речі, з Копилом ділитися будемо чи?..
— А його яке діло?!
— Ну–у–у, він все–таки нас сюди послав...
— То він що ж, з нами бабу цю чортову ловив, з нами під її кинджал ліз?! Може, Копилу вона кишки на сніг випустила — га?!
— Або проміж ребер тицьнула...
— У–у–у, кинджал проміж ребер!.. Бісиця!!! Хто б міг подумати... Отже, між собою все поділимо, честь по честі. І без Копила.
На тому й вирішили.
— Сті–і–ій!!! Хто такі?!
— А ви хто будете?..
Дві групи озброєних людей зупинилися одна проти іншої на неширокій лісовій дорозі. Більший загін очолював молодий князь Вишневецький. Поява півдюжини обшарпанців (серед яких один був поранений, тому товариші прив’язали його до сідла, щоб не впав ненароком з коня) саме з боку Рогатина, де чекала на нього молода княгиня, здалася Іванові підозрілою. За знаком проводиря один з його дружинників виїхав наперед і мовив:
— Ми люди князя Івана Вишневецького, він їде з нами, тож дивіться, не дуже–то... Або ми кожного з вас хутко на цілу голову вкоротимо!
— Люди князя Вишневецького, кажеш?
— Так. А що?
Один з обшарпанців, що виглядав найстаршим, також виїхав уперед і мовив примирливо:
— А те, що вертаємося ми до хазяїна нашого — до Семена Олізара. Чули, нібито хазяїн гостює у матінки князя Вишневецького... Чи так це?
— Звідки ви їдете? І чому в такому жалюгідному вигляді?
— Хазяїн посилав нас у деяких справах спершу до Пніва, потім до Биткова.
— У яких таких справах?
— А от цього не скажемо!
— Навіть мені, князеві Вишневецькому?! — строго запитав Іван.
— Навіть тобі, княже, не гнівайся! Хто нас посилав, перед тим і відповідатимемо — перед хазяїном нашим Семеном Олізаром.
Розгніваний зухвалістю простолюдина, князь мимоволі натягнув вуздечку. Кінь під ним захропів, притупнув правою передньою ногою... Втихомиривши жеребця, він мовив суворо:
— Хоч ти й нечемний, але маєш рацію. Добре, відповідайте перед своїм хазяїном... Але якщо не помиляюся, ви зараз не із Пніва їдете й не з Биткова? І ти не сказав, що ж з вами сталося таке, що...
— Твоя правда, княже, їдемо ми з Рогатина.
— З Рогатина?!
— Звідти.
— А чому?..
— Чули ми, начебто татарва в окрузі швендяє, от і вирішили по дорозі всипати бусурманам як годиться. У Рогатині на них і наштовхнулися...