— Не знаю!.. — поринаючи в безодню жаху, промимрив Копил.
— Не знаю!.. Не знаю!.. — передражнив слугу Олізар. — А треба було б знати. Оскільки тепер князь Вишневецький заявився сюди разом зі своїм вилупком та ще і з якоюсь новоявленою мамкою!..
Семен замовк, щось обмірковуючи. Але раптом відпустив слугу, відійшов до далекої стіни, впав на лаву й прорипів слабким старечим голосом, більше схожим на стрекотіння цвіркуна, ніж на звичайний грізний «олізарівський» рик:
— І знаєш, що запропонував мені Вишневецький?! Добре, каже, згоден — мовляв, візьму за дружину твою дочку Настусю...
— Так у чім же річ?! — здивувався Копил. — Ви ж для того все це й затіяли, щоб...
— Я все це затіяв, щоб моя дочка від князя Вишневецького діточок прижила! А тепер виходить, що мені потрібно до своєї родини князівського вилупка прийняти, якого твої людиськи вбити не сподобилися.
— Як це?!
— Та отак!.. Вишневецький сказав: мовляв, моєму синочку терміново мати потрібна, отже, Олізаре, візьму я за дружину дочку твою Настусю, але з однією умовою — щоб була вона княжичу моєму Дмитрикові ріднішою від матері рідної, котру татарва підстрелила й у хаті спалила... Нехай усі близькі мовчать про те, що не твоя Настуся його на світ Божий народила. І ти мовчи, тестю мій новоспечений. А хто княжичеві хоч слово правди бовкне, того я!.. особисто!..
Олізар зробив руками жест, немовби душив когось. І закінчив плаксиво:
— От що ти накоїв разом із твоїми людиськами вошиними — зрозумів тепер?..
Копил убито мовчав. Тоді Семен заговорив знов:
— Чи всі твої помічнички повернулися вже після тієї справи?
— Не всі: трьох князівська жінка прирізала, двоє відправилися у лісові хащі її тіло схоронити та заразом і татарських речей позбутися. Щоб ніяких слідів, отже...
— Ну, тоді затям: коли додому повернемося разом з усіма — кожен із твоїх людиськ як особисту мою вдячність за отаку службу дістане по десятку батогів!
— Але ж, господарю!..
— А ти, Копиле, всі двадцять отримаєш!!!
Голос Олізара нарешті зробився колишнім — грізно–рикаючим.
— Помилуйте, хазяїне!..
— А хто помилує мене, кому чужого княжича тепер потрібно буде виховувати, немов рідного онучка?!
Слуга розсудливо промовчав.
Повернення двох шибайголів, які поїхали шукати татар і продавати їм бранку, так і не дочекалися.
Що з ними стало, не відає ніхто. Може, побачивши у них не тільки непритомну жінку, але й татарський одяг зі зброєю й зрозумівши, з кого все це добро знімали (і при яких обставинах!), розлючені кримчаки просто прирізали невдалих «купців». А може?..
Втім, мало що траплялось у ті неспокійні часи!
Одне зрозуміло: якби не жадібність цих дріб’язкових брудних людиськ, наша історія закінчилася б досить швидко: зв’язану Олександру схоронили б під шаром труску в якомусь яру або утопили в ополонці — на тім, як кажуть, і кінці у воду...
Але, на щастя чи на нещастя, самовільне й зовсім неважливе, на перший погляд, рішення Олізарових прислужників круто змінило майбутнє, принаймні, не тільки однієї гігантської імперії, але ще низки країн...
Що ж очікувало попереду на нещасну страдницю?
Глава 5
БРАНКА
Усвідомлення себе поверталося повільно, накочувало і знову зникало, залишаючи по собі біль, що пульсував десь між тім’ям і потилицею, та брудно–криваві спалахи тьмяного світла, що в такт із болем розривали пітьму безпам’ятства.
Перша картинка реальності, більш–менш чітко закарбована у пам’яті, була така: вдягнені по–зимовому троє чоловіків у кошлатих шапках з лисячими хвостами (з одягу чомусь найбільше запам’яталися саме шапки) стоять один напроти іншого й про щось сперечаються незрозумілою мовою, запекло тицяючи пальцями то кудись удалину, то на речі, навалені купою неподалік. За ними видніються стриножені коні.
Дерев поблизу немає: чи то луг, чи степ. Сонця на небі не видно — його закрили низькі шаруваті хмари. День зараз, ранок чи вечір — сказати важко: зима... Так, саме зима: лежати на снігу холодно... а лежала вона саме на снігу!
Побачене породило у збудженому мозку якісь неясні, але водночас чітко пов’язані з небезпекою асоціації, що вилилися в миттєве рішення: БІГТИ, ТІКАТИ ЗВІДСИ!!!
Вона спробувала поворухнутися, однак, по–перше, виявилося, що руки туго скручені за спиною, а по–друге, навіть найнезначніший порух відбився диким розривним болем у потилиці. Полонянка жалібно застогнала. Один із чоловіків миттю залишив інших сперечальників, підійшов до неї, легко підняв із землі, поклав собі на плече й поніс до своєї присадкуватої кобилки. При цьому, незважаючи на біль, що посилився, бранка помітила трохи далі ще двох чоловіків — тільки ці розпласталися нерухомо, застигли у неприродних позах, а сніг довкола них був пофарбований чимось червоним.