— Третій тиждень... Ой, а чи довго мене везли сюди?
— А хто ж його знає, дитинко!
— Тоді скажіть, де це я?
— У полоні, Настусю, де ж іще...
— У полоні?!
— Ну так, у кримчаків.
— Ой?! Невже ж у самому Криму?!
— Що ти, що ти! До Криму того, мабуть, далеченько... Тут у них посеред голого степу начебто поселення тимчасове, кочовище чи як його ще назвати можна! Загалом–то, сюди бусурмани звозять усе, що довкола награбувати встигли. Такі от справи, Настусю.
— Настуся, Настуся... Мене...
Вона трохи забарилася, потім заперечила рішуче:
— Ні, мене не так звуть!
— А як же тоді, дитинко?
— Як?..
Тієї ж миті колишня рішучість зникла, змінившись непевністю: можливо, її колись справді звали Настусею... але нечасто й начебто жартома... Але по–справжньому ж так не буває! Якимсь іншим було ім’я — от тільки яким саме?!
— Не знаю, — зізналася нарешті.
— Ну що ж, отже, відгукуйся на Настусю, поки не згадаєш!
— Добре... А вас як звати?
— Ганною.
Знахарка ще раз напоїла її трав’яним відваром, перемінила пов’язку на голові, тицьнула в руку половинку зачерствілого коржа і залишила у спокої. Так було й наступного дня, до вечора ж усі несподівано ожили, заметушилися. Ганна, проходячи повз неї, шепнула потихеньку, що татари зібралися переганяти їх на нове місце, тому що за ними нібито погналися козаки. І хоча нестерпний біль так і розривав голову, у серці зародилася слабка надія: а раптом станеться диво — загін козаків наздожене їх і звільнить бранців?!
Разом з тим виникла й поступово зміцніла впевненість...
Так–так, справді, у неї ж є коханий!
Хоробрий, героїчний, котрого кличуть...
Кличуть!..
І хоч ім’я вона згадати не могла, але чомусь твердо впевнилася: це він, саме він — її суджений — веде по сліду мерзенних викрадачів загін хоробрих козаків, він звільнить її, вирве з хижих пазурів кримчаків!!!
Як раптом...
— Іванко! Тіточко Ганно, його Іванком кличуть!!!
— Кого, мила?
— Чоловіка мого! Це він, він веде козаків, щоб нас порятувати, я знаю!..
— Хто він? Твій чоловік?
Не зважаючи на недовірливість у голосі знахарки, вона палко вигукнула:
— Ну так, адже він... Ну так, він же князь!!!
— Князь?
Літня знахарка недовірливо оглянула жалюгідне лахміття, у яке була вдягнена молодиця, яка, мабуть, з’їхала з глузду. Нічого не сказавши, відійшла подалі: мало чого можна чекати від божевільної?! Втім, звідки Ганні знати, що все почуте — найчистіша правда! Хоча вона й не могла нічим підтвердити свої слова, однак відчуття власної правоти для неї самої вистачало з надлишком. Справді, деякі речі вмирають лише разом з людиною, а поки живий, їх нічим із серця не витравити!..
Тепер думка про те, що її коханий Іванко перебуває десь поблизу, що він незабаром наздожене клятих кримчаків і звільнить її, давали пораненій сили переборювати тягар пішого переходу через степ. Іти справді було нелегко: чи тому, що весна поступово відвойовувала права у зими, чи через те, що гнали їх на південь, але з кожним днем ставало тепліше. Сніжний покрив спершу підтавав, потім зник остаточно, тож насичений водою верхній шар землі поступово перетворювався на бруд, у якому грузнули босі ноги.
Зв’язані або сковані по декілька людей, позбавлені надії мученики брели, а татари підганяли їх нагайками. Бранці стогнали, ридали, голосили, але йшли усе далі, не насмілюючись ослухатися погоничів, торували в нескінченному степу лиховісну стежину смерті. Чорні круки летіли слідом, розраховуючи на легку поживу.
У цій атмосфері загальної покірності й розпачу думки про доблесну козацьку дружину під проводом хороброго князя Іванка поступово вивітрилися зі збудженої свідомості молодої жінки, що замість втраченого прийняла нове ім’я «Настуся». А потім вона остаточно зневірилася в реальності своїх неясних спогадів! Звісно ж, її чоловік Іванко — це не більш ніж вигадка збудженої свідомості, наслідок удару дрючком у потилицю. Одне добре: на той час поранена остаточно пристосувалася до труднощів пішого переходу через дикий степ.
Втім, найжахливішими були привали: татари ґвалтували жінок, добивали немічних. Стогін і дикі зойки долинали звідусіль. Жах і безвихідь сковували волю, не давали найменшої можливості думати... Одне лиш питання хвилювало нещасну бранку: «Чому?! Чому ніхто жодного разу не вдарив мене? Може, тому, що після чергового переходу я каменем падаю на землю й тихесенько покірно лежу?..»