– Це ви, Еллі? – спитав по хвилі.
– Так, – звучало в телефоні.
– Коли приїжджаєте – і коли від’їжджаємо? – спитав Желенський. – У мене все готово. Все, що маємо взяти з собою – є. Всі матеріали та інструкції я вже отримав, останні привезе з собою Бено. Де він тепер?
– Ще кінчить справи в палаті Комуни – в президії. У мене також вже все, що маємо взяти з собою. Слухайте, Желенський, так, між нами – залишиться яка частина суші – чи ні?
– Побачимо завтра, – була спокійна відповідь інженера. – Так ви за п’ять-десять хвилин приїдете?
– Я гадаю, – закінчила Еллі.
Желенський відклав апарат і кинув оком по аеродромі. Крім шістьох людей, що крутилися біля апаратів, не було живої душі. Адміністрація залишила аеродром, аероплановий рух з другими провінціями був непотрібний. Усі літуни, службовці, вартові пішли чи до міста, чи домів. Залишилися тільки варти при в’їздовій та виїздовій брамах.
На широкій, пустій дорозі, що вздовж прорізувала аеродром, показався механічний автомобіль на двоє людей, що з великою скорістю наближався до флотилії Желенського. В ньому Бено і Е. Келлер. Бено сам керував машиною. При від’їзді ліквідаційної комісії, згідно з постановою президії ЦВК і ЗРНК, не мало бути нікого. Півгодини по відльоті комісія мала дати до Пекіну радіодепешу і на випадок отримання відповіди щодесять хвилин посилати звідомлення про свою працю.
Бено вийняв з автомобіля невеличку скриньку, став побіч Желенського й його флотилії і коротко сказав:
– Товариші! Мета й завдання нашої поїздки вам відомі. Знаєте, що маємо виконати завдання – провірити загибель континентів і людства. Я знаю, що до останніх сил виконаємо наш обов’язок. Наколи все до від’їзду готове, – можемо відлетіти. Я хочу ще вас звістити, що ЦВК підкреслює важливість нашої праці і, будучи певним, що ми її сповнимо у самих виїмкових і важких умовах, вітає вас і прощається самим гарячим почуттям, на яке здібні керівники – представники загибаючого людства. Їдемо, товариші!
І перший увійшов до кабіни «Урицького», в якому три години тому приїхав до Пекіну. За ним увійшли Е. Келлер і Желенський, що зачинив за собою двері від кабіни.
– Від’їзд, – кинув по телефону літакам.
Як на команду, заграв пропелер «Урицького», а йому відповідали ще два другі.
Він легко, просто, без найменшого потрясення піднявся в простори... За ним вантажні апарати.
Бено подивився на хронометр, кинув оком на Желенського, котрий узявся за роботу над компасом та апаратами орієнтації серед безмежного простору повітря й води, та на Е. Келлер, і сказав:
– 3 година 15 хвилин. Коли я від’їжджав з палати Комуни – не відповідала вже ні одна станція Европейського ні Американського районів. Нью-Йорк перестав відповідати о 2-й годині. Останню радіотелеграму з Американського району послав Вінніпег-Ман. Не відповідали вже також ні Багдад, ні Ташкент, а навіть Сингапур.
«Урицький» підносився шрубовим рухом прямо вгору. Коли піднеслися і осягнуто висоту 3.000 метрів, Е. Келлер, що ввесь час дивилася в дзеркальний апарат, сказала:
– Видно дуже невиразно.
До тисячі метрів можна було розпізнати рух людности на дорогах від берегів моря у напрямкові суші – до Пекіну. Хвилі моря тепер з’являються, як чорна, безвладним рухом вперед ідуча маса, що наче засмоктує континент.
Бено, що також дивився через другий апарат, відвернувся від нього і, звертаючись до Желенського, спитав:
– 3.000 метрів минули?
– 3.270, – відповів запитаний.
– Коли так, то завертай прямо по лінії нашої маршрути, – скомандував Бено, – нічого дивитись на кінець людства. Нам інший шлях! Тепер ми – все людство!
Желенський передав приказа телефоном, пропелер змінив темп, і апарат поплинув рівним, тихим рухом на північний схід, щоби осягнути приблизно пункт понад Монт С. Еліє на Алясці, і звідтіля поплинути Північним полярним колом до берегів затоки Гудзона. Опісля флотилія мала завернути сотим меридіаном прямо на південь, перетинаючи таким способом водний простір над місцями, де була північна Америка по лінії Вінніпег-Мехіко.
Від океану пригнало збиті валки хмар, які закрили вид на землю. Флотилія осягнула за 20 хвилин місця, де була Камчатка.