Хмари закрили землю; крізь них не було нічого видно.
– Вдолину, – скомандував Бено, – 300 до 500 метрів над поверхню води.
Желенський передав телефоном.
Апарати поплинули вдолину і по короткій хвилі вирівняли знову свій рух уперед.
Плинули тепер серед безмежної тиші. Вона вкрила безкраї чорних безоднів океанських вод. Над місцем, де була Камчатка, ніякий слід, ні рух, ні згук, ні кавалок живої чи мертвої матерії, крім води, не пригадував існування чогось иншого, крім води та хмар. Навіть птахи зникли, видно, відлетіли в сторону, де ще був клаптик суші.
А може, вже погинули?
Ні з Камчатки, ні з прилежної до неї частини Азійського району не залишилось найменшого сліду.
На місці, де була щілина Беринга, між самим останнім кінчиком північно-східної частини Азійського району та Аляскою (північно-західним півостровом Американського району) вони завернули на схід і поплинули вздовж Північного полярного кола.
Е. Келлер подивилася на годинник і сказала до Бено:
– Бено, четверта година минає, – пора давать радіотелеграму до Пекіну.
– Знаю, – відповів Бено, – зараз телеграфую.
Він сів до апарату і вистукав на клавішах:
«Переїхали щілину Беринга і пливемо по лінії Полярного кола. Ніякого сліду континенту на лінії Камчатка-Аляска немає. На захід від острова Альберта завернемо – понад територією, де була Канада – на південь. Відповідь. Бено».
І він, Е. Келлер, і Желенський, що піднісся від своїх май і обрахунків та апаратів для орієнтації, всі вони чекали на відповідь з Пекіну.
Чекали з запертим віддихом і стисненим серцем. Секунди стали віками, кров у жилах котилась неспокійним ритмом і зловіщо, з насмішкою ревів-сміявся пропелер.
Минуло п’ять безконечно довгих хвилин – відповіди не було. Тоді Бено ще раз на буквах апарату повторив текст останнього повідомлення.
І на цей раз радіоапарат не подзвонив...
Безмежні водно-повітряні простори мовчали.
____________
ТІЛЬКИ ВОНИ.
– Значить, ми – і тільки ми – вся людськість, – сказав Бено. – Вперед, вперед, Желенський, щоби виконати наше завдання, а опісля – за нашими братами.
Желенський знову похилився над рахунками і через хвилину сказав:
– Пливемо над місцем, де був острів Альберта. Чи завертати на південь?
– По маршруті, – відповів Бено.
Встав від апарату, при якому неначе чекав відповіди, перейшов кабіну і мовчки сів у кутку побіч книжної шафи. По хвилі Е. Келлер, що все дивилась через дзеркальний апарат на долину, піднеслася і підійшла до нього. Хвилю дивилися на себе...
Желенський також перервав свої обрахунки і також піднісся від свого столика.
На обличчях цієї трійки, що виконувала останній приказ людства, видно було втому.
Крім цього була непотрібність життя...
Під впливом важких думок Желенський сів на козетку, зложив руки між коліна і похилив голову.
Слова втекли десь в незвісність, думки набрали якоїсь дивної ясности і жорстокої бистроти.
Е. Келлер ніжним жіночим рухом притулилась до Бено і одночасно напівнесвідомо, щиро, з глибоким почуттям ласки поклала свою руку на похилену коло її колін голову Желенського.
Вони були для неї більш братів, коханків, товаришів... Почуття, що в цю хвилю виповнило її грудь, не відчувала і не знала ні одна жінка світу.
Бено перший заволодів настроєм.
– Розніжились, друзі, – сказав твердим голосом. – Не вільно і – не пора.
Він встав.
– Треба скінчити завдання.
Рішучість і сила могутнім акордом задзвеніла в його словах.
І одночасно шорстким, смілим рухом похилився до Е. Келлер і ніжно, з глибоким почуттям поцілував її в голову. Одночасно обняв Желенського...
– Вперед, вперед, товариші, щоб скінчити нашу маршруту – вперед, дорогі!
І пішов дивитися в дзеркальний апарат.
Під ними морщила-гнулася поверхня вод під подихами лагідного вітру. Було по европейському часі 1/2 до 6-ої вечора, і на місці колишнього Американського району світало. Наліво від лінії маршрути зачервонілося пурпурою й золотом небо, з якого зникли хмари, відбилося в ритмічно-схвильованому, рухливому водному безкраю. Десь на кінцях небосхилу, там, де пурпура і золото почали зливатися в мільйони веселково-барвно-білих електричних блискавиць, підплинула хмара і зарисувалась своїм довгим м’яким оболоком – наче великий птах. Він летів сонцю назустріч...
– 6-а година, – сказав Бено. – Вечором 28 липня, рахуючи часом східної півкулі. Даю останню радіотелеграму: