— Я не можу, я вивихнув ногу, — заскиглив він.
Мокк підійшов до ув’язненого, підхопив його за пояс і спробував підняти. Тіло Дільзена, невважаючи на холод, було вкрите потом.
— Хапайся, — наказав Мокк, кривлячись від огиди. — Швидко!
Дільзен вхопився руками за рейку й намагався підтягнутися. При цьому він вимахував ногами, наче хотів на щось спертися. Мокк гидливо витирав носовичком Дільзенів піт зі свого обличчя. Тоді підійшов до нього й уважно глянув на його слабенькі м’язи. Дільзен підтягувався повільно й опадав. Коли його підборіддя сягнуло перекладини, він розціпив руки й упав. Завивши від болю, він тримався за вивихнуту кісточку.
— Не можу, — прошепотів він.
— От бачите, Дільзене, — Мокк викинув носовичка в куток. — Овідій мав рацію. Я хвалю вас за вашу волю до боротьби і в нагороду посаджу вас у нормальну поліцейську камеру. Там ми з вами можемо досхочу погомоніти про кримінальну історію нашого міста. Атож, там, у теплі, ви проведете свята, — він глянув на своїх людей. — Ви чули, Елерсе?
Той кивнув, зняв гумового фартуха й заховав кастет у кишеню, а тоді кинув Дільзенові його одяг.
— Одягайся, — буркнув до нього. — Підеш зі мною.
Мокк повернувся до Гоккерманна.
— А ти, напевне, сильніший від свого товариша, — звернувся він до нього. — Покажи, на що ти здатен, і теж опинишся в теплій камері.
— Я не дозволю себе принижувати ти сучий сину, — ці слова Гоккерманн сказав звичайним голосом. Без емоцій, без цокотіння зубами.
Якусь мить Мокк дивився йому в очі, а тоді повернувся до решти поліцейських.
— Дамо йому можливість подумати над своїми манерами. Ганьба, коли так висловлюється вчитель гімназії!
Мокк вийшов із приміщення в темний коридор, де темряву ледь-ледь розсіював брудний ліхтар. За ним вийшли Кляйнфельд і Майнерер. Побачивши їх, якийсь чоловік підвівся зі стільця й почав поплескувати себе по боках.
— Та й холодно ж! — мовив він.
— Стережіть його добре, — Мокк вручив йому кілька монет. — Ось вам на пляшку, щоб розігрітися. Ваш шеф теж про вас не забуде.
— Та я не те, щоб… Так, аби щось сказати…
— Пусте. Заходьте до нього час від часу й не дайте йому втратити свідомість.
Вони сіли в «адлер». Заводячи двигун, Мокк бачив у дзеркалі здивовані обличчя Кляйнфельда й Майнерера. Авто повільно рушило подвір’ям.
— Що ви так на мене дивитеся? Чи ви завжди, коли вас хтось обізве сучим сином, даєте йому по голові?
— Та ні, не про те йдеться, — мовив Кляйнфельд, трохи помовчавши. — Але навіщо ви звеліли їм підтягуватися?
Мокк зупинив машину перед шлагбаумом, який відділяв Офенер-штрасе від Віртових складів.
— Що це з вами? — Мокк різко в’їхав на занесену снігом дорогу, і його злегка занесло. Він зупинив авто посеред дороги і, незважаючи на шалений дзвінок трамваю, вдивлявся в обличчя своїх підлеглих. — Ви що, вже не здатні думати ні про що, окрім свят? Гоннефельдера, Ґайссена і цього останнього… Ну, як там його?.. Ага, Пінцгоффера… Так, Пінцгоффера. Їх убив хтось дуже сильний. Порізати чоловіка на шматки й повісити за ногу на люстрі або душовій установці може тільки хтось дуже сильний, хто може підтягнутися двадцять разів на перекладині. Вам так не здається?
Бреслау,
п'ятниця 23 грудня,
полудень
За круглим столом, за яким минулої ночі учасники спіритичного сеансу утворювали магічне коло, тепер сидів Мокк. Навколо нього, на підлозі, стільцях, полицях, усюди, де тільки можна, валялися картонні течки, зав’язані стрічечками. На течках були намальовані різні кабалістичні й окультні знаки. На деяких були символи планет та їхніх систем або короткі написи староєврейською. Течки були напхані пожовклими аркушами або невеликими картками. Останні були вкриті каліграфічним почерком, а їхній зміст був виведений червоним чорнилом угорі картки. Мокк витяг з кишені й протер рідко вживане ним пенсне, й дослухаючись до голосів, що долинали з інших приміщень, які сантиметр за сантиметром обшуковували Кляйнфельд, Елерс, Майнерер і недавно прибулий Райнерт. Він струснув головою й знову почав переглядати нотатки й картки. Це були типові наукові матеріали, які стосувалися історії Бреслау. Моккові не давало спокою запитання: навіщо Гоккерманн зашифрував написи на течках, якщо їхній вміст не був таємницею? Чому він не впорядковував своїх матеріалів звичайним чином, просто пишучи вгорі й на корінці течки, що в ній знаходиться? Єдиним поясненням, яке спало Моккові на думку, була екстравагантність ученого. Впоравшись таким чином з надокучливою думкою, Мокк заглибився в читання матеріалів. Він перебирав нотатки про ярмарки з польською худобою на Олбіні в чотирнадцятому столітті, про бунти сезонних робітників у п’ятнадцятому столітті, про перші протестантські меси священика Яна Гесса, про сплюндрування могили Влостовичів п’яними виродками в 1529 році… Врешті він відчув, що безсонна ніч вимагає повернення боргу. Він заплющив очі й побачив сцену на перекладині з холодному складському приміщенні. Струсивши із себе сонливість, Мокк зав’язав стрічечки десятої переглянутої нині течки й налитими кров’ю очима глянув на стоси, що лежали на столі й навколо нього. Він підвівся й почав їх рахувати. Та швидко терпіння йому урвалося, і він максимально спростив метод: рахував приблизно по десять течок. За кілька хвилин він уже знав: їх було близько чотирьох сотень. Мокк зітхнув і почав переглядати нотатки, які лежали перед ним. Із них він довідався, що у вісімнадцятому столітті ув’язнених використовували для прибирання міста.