— Так, у наручниках. А тоді хотів, аби його знову забрали в той підвал, де він сидів. Мій працівник махнув на нього рукою, але він так верещав, що мусив дістати по морді. А діставши, знову стрибнув до перекладини й знову підтягувався. Як мавпа, пане Мокку! А тоді верещав, щоб його пустили до тієї камери, бо ви так обіцяли. Разів із двадцять підтягнувся… Знову дістав по морді, але марно. Він знову верещить. Це якийсь ненормальний, пане Мокку…
— Бачиш, Вірте, — засміявся Мокк, — чого тільки людина не зробить, аби опинитися в кращих умовах? Підтягується в наручниках на перекладині. Добре. Бачиш, як він прагне опинитися в теплій камері? Така рішучість заслуговує на винагороду. Зачини його в тому підвалі, кинь йому трохи дров і вугілля, нехай собі запалить у буржуйці й проведе свята в теплі, — Мокк витяг з кишені зім’яту купюру. — Купи йому за це трохи хліба й ковбаси. Найдешевшої. Я по святах прийду й гарненько його допитаю.
— А хто його стерегтиме? Ви ж знаєте, мої працівники мають родини…
— Атож, Вірте. Вони люди сімейні й зразкові громадяни, — Мокк погладив стародрук сімнадцятого сторіччя, що його він тримав за пазухою. — Ніхто його не стерегтиме. А ключ буде в мене, — він дружньо поплескав Вірта по плечу. — Веселих свят, Вірте! Адже завтра святвечір.
Бреслау,
п'ятниця 23 грудня,
п’ята година пополудні
У помешканні Інґе Ґензеріх панував жахливий безлад. Дві ширми, що стояли посеред кімнати, були завалені сукнями, комбінаціями й панчохами. На столі була гора брудних тарілок з рештками їжі. Під столом і на буфеті стояли порожні пляшки від вина. На підвіконні, над яким на одній защіпці висіла фіранка, лежали запилюжені газети й журнали. Посеред кімнати, біля печі, об яку хтось розтрощив гітару, стояло залізне ліжко, на якому спав Ервін Мокк.
Його дядько зачинив вхідні двері й роззирнувся навколо, бридливо морщачись. Тоді підійшов до сплячого і щосили поторсав його за плече. Ервін розплющив очі й закрив їх ізнову, а тоді сховав голову під ковдру без підодіяльника. Мокк відчув, що від небожа тхне кислим винним смородом. Він сів у кріслі, спершу скинувши з нього безформне покривало, витяг з кишені пружинного ножа, розкрив його й почухав ним потилицю під корсетом. Тоді скрутив цигарку зі світлого тютюну «Джорджія», закурив і став дивитися на вкрите ковдрою тіло Ервіна. Той почав крутитися й нарешті висунув з-під ковдри розкуйовджену голову.
— Перепрошую, дядечку, що я вас так приймаю, але… — він насилу говорив, важко видушуючи слова крізь пересохле горло. — У нас вчора були гості, які пішли допіру під ранок…
— А де Інґе? — перебив його Мокк.
— У майстерні, — відказав Ервін. — Працює…
Мокк подумав про своє порожнє помешкання, без Софі, Адальберта й Марти, які поїхали до родичів під Стшегом, навіть без пса Арґоса, якого вони великодушно взяли із собою, аби пан радник не мав клопоту. Мокк уявив собі завтрашню святу вечерю: ось він сидить сам за великим столом і відкраює шматки печеної гуски, ось запалює свічки на ялинці, ось він, п’яний, колядує так голосно, що доктор Фріц Пачковський, який живе над ним, грюкає палицею по підлозі, ось він із пляшкою горілки втупився в телефонний диск. Він не хотів, аби його передбачення здійснилися, прагнув накладати шматки коропа на Ервінову тарілку, пити горілку й колядувати з ним разом. Тому зараз йому довелося погамувати свій гнів із приводу небожевого пияцтва, із приводу барлогу, в якому він жив і який прибирали нові коханці бреславської femme fatale,[60] із приводу його триденної відсутності в гімназії та із приводу його безпорадності, якій ніхто не міг зарадити.
— Запрошую тебе… вас, — виправився Мокк, — до мене на святу вечерю. Родина повинна зустрічати свята разом…
Ервін сів на ліжку, глянув на стіл і сягнув по склянку з рештками води. Всупереч Мокковим сподіванням, він її не випив, а вилив собі на долоню й пригладив волосся, що стирчало на всі боки.
— Дуже вам дякую, дядьку, — він намагався говорити чітко, — але свята я проведу з Інґе. А вона до вас не прийде. Хіба що ви її перепросите за ті минулі речі… А зараз вибачте… Мені треба до туалету…
Ервін загорнувся у потертий халат, який, на думку Мокка, був перехідним вбранням здобувачів звабливої художниці, й непевним кроком вийшов з кімнати. Радник підійшов до вікна й широко його відчинив. Зачудовано дослухався до хлюпотіння в ринвах дощу, який шмагав засніжені дахи. Із них спливали маленькі снігові лавини й спадали долі стилети бурульок. Тоді почув Ервінові кроки й озирнувся.