З будинку, над яким виднів напис «В. Brewing Fahrradschlosserei»[63] вийшла, похитуючись, пара. Опасистий, високий чоловік усією вагою налягав на плече дрібної жінки. Проходячи повз Мокка, жінка кинула на нього грайливий погляд. Її супутник одразу це помітив. Відіпхав її від себе й гаркнув п’яним голосом:
— Ти, шльондро, чого так дивишся на цього трахаля! Ти мала стількох трахалів, скільки опор в Імператорському мості, і тобі ще треба нових?! — він замахнувся, але перелякана жінка відскочила й пробігла кілька кроків уперед. — Ти, шмато! — загорлав він і кинувся за своєю супутницею.
— Та що ти, Фрідріху, — злякана жінка щомиті зупинялася, а коли Фрідріх наближався, розмахуючи кулаками, знову відбігала. — Я на нього й не глянула.
Фрідріх підсковзнувся й важко гепнувся на зад. Щось голосно хруснуло. Чоловік завив. Поли його пальта розкрилися, відслонивши ліву ногу, з-під коліна якої стирчав маслак. Жінка віддалялася дуже швидко. Мокк наддав ходи, залишаючи виючого Фрідріха самого з відкритим переломом гомілки.
«Якби цей п’яниця знав, що в Бреслау має настати кінець світу і що останнім злочином повинно стати вбивство віроломної жінки і її коханця, міг би раз і назавжди покінчити з цією своєю манією. Міг би відвести жінку на Антонієн-штрасе, 27, привести туди якогось її уявного або й справжнього коханця й обох зарізати стилетом. Навіть, якби вона була невинною, отупілою від наркотиків як Софі. Як Софі…»
— Ви не хочете довідатися, що вони зробили із цією свинею?
— Вони? Вони лише були знаряддям у моїх руках.
Автомобіль, що їхав назустріч, засліпив Мокка. Поліцейський завмер від несподіваного світла. Тоді зняв пальто й жбурнув його на купу снігу біля тротуару. Став у снігу навколішки, зсунув капелюха й почав натирати щоки жменями снігу.
— Нехай я збожеволів, але я це зроблю! — гукнув він у бік будинків. Ніхто не чув його пристрасного зізнання. Ситі бреславці сиділи біля щедро заставлених столів і насолоджувалися різдвяним святим спокоєм.
Бреслау,
24 грудня,
чверть на сьому вечора
З «адлера» вийшов невисокий кремезний рудий чоловік без капелюха. Він підбіг до брюнета, що стояв навколішках у снігу, вхопив його під пахви й поставив на ноги. Брюнет надяг капелюха, натягнув на руки рукавички, сів у машину поруч із водієм.
— Їдьмо туди, де ми були.
«Адлер» рушив, звернув праворуч на Вебськи-штрасе, а тоді ліворуч на Брокауер-штрасе. Він зупинився на розі Бріґер-штрасе, біля забігайлівки Лінке. З машини вийшов чоловік у світлому пальті, комір якого вкривали криваві плями. Він відшукав дірку в паркані, що оточував зруйнований будинок, і дістався на територію кам’яниці. Присвічуючи ліхтариком, увійшов до під’їзду, а тоді зійшов у підвал. За кілька секунд він уже стояв біля різдвяних ясел, ялинки й табурета, на якому лежали шприци й стояв аптечний слоїк із безбарвною рідиною, яку колись називали найдивовижнішими ліками з Божої аптеки. Чоловік набрав у два шприци рідину зі слоїка. Тоді озирнувся навколо. Його погляд упав на старий лікарський саквояж, який лежав у кутку біля пальта фон Орлоффа. Він відкрив саквояж і зачекав, доки з нього виповзе кілька чорних павуків. Тоді поклав туди шприци і слоїк. Його кроки застугониш в підвалі, на подвір’ї та на тротуарі. Авто осіло на ресорах, коли чоловік із саквояжем заскочив у нього.
— А тепер по в’язнів, — сказав він водієві, — а тоді всі поїдемо на Антонієн-штрасе, 27. Зрозуміло?
«Адлер» рушив.
Бреслау,
24 грудня,
пів на восьму вечора
Майнерер стояв на порожній і темній сходовій клітці, втупившись у двері останнього помешкання в мансарді. Знизу долинав веселий відгомін святкової вечері, бряжчання ножів і виделок, сичання пивних пляшок, що їх саме відкривали, протяжний спів колядок. Усього цього не чутно було лише за дверима, перед якими стояв Майнерер. Там віднедавна панувала тиша. Там його кохана перестала грати на піаніно. Замовк голос, який належав її коханцеві. Майнерер підійшов до дверей і почав підслуховувати. Почув шепіт і приглушений сміх. Він сів на підлогу біля дверей, спираючись спиною на одвірок. Схопився за голову й дослухався до голосів. Шепіт лунав з-за дверей, шепіт лунав знизу, він ставав чимраз виразнішим, видавався дивно знайомим, відлунював у Майнереровій голові, сичав у скронях, свердлив щелепи, переходив у голоси. Голоси були грайливими, пристрасними, збудженими, пестливими, то були сповнені докорів голоси його доньок, яких він покинув під час різдвяної вечері, солодкі голоси його коханок, які завжди покидали його зимовими вечорами, гучний голос Мокка, що принижував його. Усі вони злилися в один і, втрачаючи свідомість, Майнерер не чув уже нічого, крім свисту.