— Гей, пане, гарно тут у вашому екіпажі. Навіть квіти є.
Візник щось відповів, але його слова заглушив вітер і трамвай, що сунув гомінкою вулицею біля Фрайбурзького вокзалу. На подив візника, Мокк сів біля нього.
— Ви завжди так прикрашаєте квітами екіпаж? — белькотів він, удаючи п’янішого, аніж був насправді. — Мені це подобається, я гарно заплачу за таку їзду.
— Я сьогодні віз двох клієнток з кошиком тих троянд. Одна, значить, випала, — гречно відповів візник.
— Зупини-но цю буду, — Мокк тицьнув своє посвідчення під ніс здивованому візникові. Екіпаж звернув праворуч, перекриваючи в’їзд на внутрішнє подвір’я вокзальних приміщень на Зібенгуфенер-штрасе. — Звідки й куди ти віз цих жінок? — Мокк зовсім протверезів і почав розпитувати.
— У район Борк. А звідки? Авжеж звідти, куди ми їдемо — з Редіґер-пляц.
— Точну адресу маєш?
— Так. Мені треба звітувати перед шефом, — візник витяг брудного зошита й слинячи пальці, змагався з листками, що їх шарпав вітер. — Атож, Айхен-алеє, район Борк.
— Як виглядали ці жінки? — Мокк швидко записував адресу до нотатника.
— Одна чорнява, друга білявка. У вуальках. Файні кобіти.
Бреслау,
понеділок 28 листопада,
шоста година пополудні
Мокка розбудили радісні дитячі вигуки. Він засвітив торшер біля ліжка. Протер очі, пригладив волосся й озирнувся по спальні наче в пошуках дітей, які порушили його неспокійний сон після жирного, ситного обіду. Глянув у темне вікно: сипав перший сніг, який немов заохочував дітей погратися на майданчику єврейської народної школи. Зачувши голос Софі, Мокк скинув пікейну хатню куртку, сірі грубі вовняні брюки і знову вдягнув костюм і краватку та шкіряні туфлі, що блищали від крему. Тоді придивився в дзеркалі до свого обличчя із двоповерховими зморшками під очима й сягнув по кухоль з нецукрованою м’ятою, яка, за словами Адальберта, була найкращими ліками від похмілля. Освіжив прив’ялі щоки одеколоном і з кухлем у руках вийшов до передпокою, де зіштовхнувся з Мартою, яка несла тацю з кавовим сервізом. Мокк пішов за служницею до вітальні. Софі в блакитній сукні сиділа біля столу. Її майже біле волосся, всупереч моді, сягало до плечей, і було таким густим, що для того, аби перев’язати його стрічкою, треба було докласти чимало зусиль. Невеликі зелені очі надавали її обличчю рішучого й ледь іронічного виразу. «Очі шльондри», — подумав Мокк, коли його вперше представили їй на карнавалі в Сілезькому Регентстві три роки тому. Тоді він насилу примусив себе відірвати погляд від її повних грудей. Зараз у Софі були очі змученої жінки, стомленої і розчарованої. Синець навколо одного з них був трохи темнішим, аніж світлі плями голубих тіней для повік. Мокк стояв у дверях і намагався не дивитися на її обличчя. Споглядав вроджену вишуканість її рухів — коли вона граційно нахиляла молочник, дивуючись, як молоко руйнує чорний колір кави, коли граційно підносила до вуст філіжанку, коли з ледь помітним нетерпінням крутила ручку радіо, шукаючи в ефірі улюбленого Бетховена. Мокк сів біля столу й пильно глянув на Софі.
— Більше ніколи, — промовив чітко. — Пробач.
— Ніколи більше — чого? — Софі поволі провела вказівним пальцем туди-сюди по вушку молочника. — Ніколи більше — чого? Пияцтва? Насильства? Намагання зґвалтувати? Вдавання перед братом справжнього чоловіка, який командує власною дружиною?
— Так. Ніколи більше цього всього, — щоб не дивитися на Софі, Мокк розглядав картину, яку він подарував дружині на день народження, коли їй виповнилося двадцять чотири. Це був делікатний пейзаж Еуґена Спіро, із присвятою митця: «Всього найкращого меланхолійній Софі».
— Тобі сорок чотири роки. Ти гадаєш, що можеш змінитися? — у погляді Софі не було й сліду меланхолії.
— Ми ніколи не змінимося, якщо житимемо самі, удвох, — Мокк був радий, що Софі взагалі з ним розмовляє. Налив собі м’яти й сягнув до буфета, витяг звідти скриньку із сандалового дерева. Металічний брязкіт щипчиків для обтинання сигар і шерхіт сірника. Мокк намагався м’ятою й ароматним димом сигари від Пшедецького прогнати останні прояви похмілля. — Ми обоє змінимося, коли нас стане троє, коли ти нарешті народиш дитину.