— Вони там, — почув він Майнерерів голос. — Вона і її коханець.
Мокк узявся за клямку. Двері були зачинені. Мокк відступив і сперся об хисткий поручень. Відскочив від нього й кинувся на двері. У будинку розлігся голосний гуркіт. Мокк відчув, як гіпс і шматочки тиньку потрапили йому за тріснутий корсет. Кивнув Смоложеві головою. Той повторив удар плечем. Тиньк посипався по дошках. Десь унизу хтось вийшов на сходи й не повертався назад. Смолож вдарив іще раз і разом із дверима й уламками цегли впав досередини. Мокк просунув руку в помешкання й провів рукою по стіні біля одвірка. Намацав вимикач. Клацнув ним і відскочив убік. Спалахнуло електричне світло. Нічого не сталося. Смолож лежав на підлозі непорушно, Мокк стояв у коридорі біля Майнерера. Обидва оглядали помешкання. Їхнім поглядам відкрилася одна велика кімната, посередині якої стояло піаніно. На ньому стояли дві пляшки вина й тарілки з рештками вечері. Під стінами й біля дивана були розкладені широкі дерев'яні підставки. Мокк відчув, як стиснув його корсет. Ці підставки мали свою назву, але пригадати її він не міг. Куток кімнати відокремлений був двома ширмами. Мокк недавно десь бачив такі… Пам’ять відмовлялася йому служити. Смолож підвівся, сів навпочіпки й впав на стіну. Нічого не трапилося, ніхто не вистрілив. Мокк повільно увійшов до помешкання, попрямував до ширм. Схопив одну з них і склав гармошкою. За ширмами був округлий умивальник. Під ним лежали два голі тіла. Жінка й чоловік. На їхніх тілах виднілися округлі рани, з яких цівочками текла кров. Голови трупів ховалися в тіні умивальника. Мокк не наближався до тіл. Сів на диван і заплющив очі. Він саме пригадав, як називаються такі підставки. Міцно заплющивши почервонілі спухлі повіки, Мокк не дозволяв гарячим сльозам витікати з очей. У горлі відчував пекучий, гіркий присмак. Не міг навіть перевести подих. Він уже пригадав, що такі підставки звуться мольбертами і зазвичай стоять у художніх майстернях.
Бреслау,
вівторок 27 грудня
дев'ята година ранку
На другому поверсі будівлі Управління поліції на Шубрюкке із тріском злітали вгору стовпи магнію. У конференц-залі юрмилися й безугаву вигукували щось журналісти. За широким столом сидів Гайнріх Мюльгауз і спокійно пахкав люлькою. Секретар Мокка, Ернст фон Штеттен, рвучко витягав руку, даючи слово журналістам.
— Це правда, що коханців було отруєно наркотиком?
— Правда.
— Що робив там о цій порі радник Мокк?
— Убитий… був його небожем. Радник Мокк йшов до нього, аби привітати з Різдвом.
— Дивно… дядько до небожа… Чи неповинно бути навпаки?
— Не знаю. Savoir-vivre[64] — це не моя справа.
— Якими були мотиви?
— Убивця вбив через ревнощі. Він був покинутим коханцем.
— Убита покинула його задля небожа радника Мокка?
— Так.
— Тридцятирічна жінка має дев’ятнадцятирічного коханця?
— Мала, любий пане. Вітаю, пам’ять у вас чудова. Про вік жертв я згадував п’ять хвилин тому. Ви неабиякий розумник.
— Як Мокк спіймав злочинця?
— Він знайшов убивцю, коли той саме… над трупом жінки.
— Звідки злочинець, поліцейський, знав Інґе, жінку легкої поведінки?
— У роботі в поліції ми часто зіштовхуємося саме з такими.
— Що спільного було в злочинця й «календарного убивці»?
— Злочинець видав себе за «календарного злочинця».
— Хто цей «календарний злочинець»?
— Еріх Гоккерманн. Сьогодні вранці він признався у вчиненні'п’яти вбивств у Бреслау й одного у Вісбадені.
— Навіщо він це зробив? Якими були його мотиви?
— Він був фанатичним прихильником фон Орлоффа й відомим окультистом. Стверджував, що він є рукою Господньою, бичем Божим… Людиною, яка готує світ до другого пришестя… Його знання історії допомагали йому легко відшуковувати записи в старих справах про давні убивства, а потім він їх відтворював…
Мюльгауз підвівся й вийшов, а фон Штеттен ґречно подякував журналістам за запитання.
Нью-Йорк,
понеділок 21 листопади 1960 року,
п’ята година ранку
Анвальдт встав і підійшов до мапи, що висіла на стіні. Провів по ній пальцем і на мить опинився в засніженому місті, місті струнких церковних дзвіниць, місті, огорнутому димом фабрик, яке зараз мало вже іншу назву й знаходилося в іншій країні.