Гайнц Раст, офіціант зі «Свидницького льоху», вніс до вітальні тарілки й полумиски. Розставляючи їх на столі, він уважно розглядав усіх присутніх. Він уже знав Франца Мокка, який кілька днів тому несміливо підійшов до його шефа, Макса Клюге, аби замовити урочистий недільний обід на честь свого брата. Із Растом Франц Мокк не поводився так згідливо, і складаючи меню, сперечався за кожний пфеніг. Сьогодні офіціант познайомився з його дружиною, Ірмґард Мокк, осовілою жінкою з лагідними очима, що приймала від нього великі термоси з їжею й розставляла їх на плиті, у якій палахкотіло вугілля.
— Чудова маринована свиняча голова із кмином. Наша фірмова заливна м’ясна страва, — розхвалював офіціант, не приховуючи захоплення від вигляду стрункої блондинки із сонними, ледь відсутніми очима, яка недбалим рухом подала кришталевий мундштук гімназистові, що сидів біля неї. Гімназист видлубав із мундштука недопалок, що ще димів, і звернувся до кремезного брюнета років сорока з гаком, який стояв біля вікна.
— Дядьку Ебергарде, просимо до столу. Холодні закуски вже чекають.
Брюнет поцілував у долоню соннооку молоду жінку й зайняв місце біля неї. Навпроти них сіли Франц та Ірмґард. Гімназист незграбно стирчав край столу. Раст, якого Франц підганяв помахом руки, забіг до кухні й заніс п’ять пузатих пляшок пива з видряпаним на порцелянових кришках написом «E. Haase». Відкрив три й налив пиво до вузьких бокалів. Тоді сів на кухні й крізь зачинені двері став дослухатися до розмови за столом.
— Не варто було витрачатися на цей урочистий обід. Ірмґард так смачно готує, що її страви могли б стати окрасою «Свидницької пивниці», — спокійний бас, всмоктування пивної піни й полегшене зітхання.
— Ми не могли собі дозволити пригощати таку пані, як Софі, нашою домашньою ковбасою із квашеною капустою. А тут маємо те, що їдять у доброму… товаристві, — нервовий баритон, що затинався після кожного слова. — Дякуємо, що ви нарешті вибралися до нас. Для простого майстра — це честь.
— Повірте, Франце, що мені доводилося бачити дам, які вилизували смалець із тарілок. — Мелодійний, тихий і майже дитячий голос. — Хоча я й походжу з аристократичної родини, та вже під час навчання в консерваторії позбулася класових забобонів… — легка нетерплячість. — Крім того, я не розумію, вашого «нарешті». Наскільки мені відомо, досі мене ніхто сюди не запрошував.
— Ервіне, ти цього року закінчуєш гімназію, — бас, чиркання запалюваного сірника, випущений крізь ніздрі дим. — Які твої плани на майбутнє?
Раст помішав бульйон і розлив його в тарілки. На великому полумиску кельнер повикладав спаржу й полив її розтопленим маслом. Відчинив двері, вніс усе до кімнати й весело повідомив:
— А ось гаряча страва: бульйон із жовтком і спаржа.
Ебергард Мокк загасив цигарку. Його небіж втупився в требницьку гаптовану скатертину та повільно й чітко вимовив:
— Я хочу вивчати германістику в університеті.
— О, це цікаво, — Ебергард Мокк з помітним задоволенням поглинав бульйон. — Пригадую, що не так давно ти хотів бути поліцейським.
— Це було до того, як я відкрив для себе поезію Гайне.
Коли Раст торкнувся полумиска із заливним, аби його прибрати, Франц Мокк притримав кельнера за руку й відкраяв виделкою великий шматок свинячої голови.
— Я заплатив, то і їм, — Франц Мокк зблід на виду й нагадав Растові пияка, що колись у їхньому ресторані одним рухом перекинув стола догори ногами. — Я знаю, що простий майстер на залізниці не може бути прикладом для мого сина… Але я тобі стільки разів повторював: стань залізничним інженером, будеш добре заробляти, щороку їздитимеш на відпочинок до Сопота… А ти мене не слухаєш і конче хочеш вивчати якогось жида…
— Тату, я поет, — Ервін нервово ламав пальці. — Я хочу робити те, що люблю…
Ірмґард подала Растові знак, аби той вийшов з кімнати. Раст ухопив полумисок із рештками заливного, але Франц Мокк знову притримав його за руку.
— Люблю, люблю, — шматочки м’яса й слини впали на требницьку скатертину. — Ти що, педик якийсь? Поети — це ж суцільні педики й жиди. А ти які вірші пишеш? Щось там про зірки й машини. Чого не напишеш любовного вірша до жінки? А, вже знаю, знаю… То твій новий вчитель німецької літератури… Це він намагається зробити з тебе педика…
— Франце, припини, бо я тобі цього не подарую, — Ірмґард спопелила поглядом спершу чоловіка, а потім кельнера. Той видер у Франца Мокка полумисок із рештками заливної свинячої голови й вибіг до кухні. На великій сковороді розтопив масло й поклав на неї порізану шматочками картоплю. На другій конфорці поставив каструлю з бараниною в густому соусі. У їдальні запанувала тиша, яку за мить порушив голос капризної дитини: