— Ебі, ти колись сам займався латинською літературою. Хотів бути гімназійним вчителем. Хіба ти був гомосексуалістом?
Раст вніс тацю з наступною стравою.
— Пані й панове, ось баранина із прянощами, печена картопля, салат із селери та вишневий компот, — Раст вправно збирав порожній посуд. Сердитий погляд Ірмґард змушував його поквапитися. Він вийшов до кухні й припав вухом до дверей: нічого, крім голосного брязкоту виделок та ножів.
— Люба моя, — пролунав за мить спокійний голос. — Про це тобі краще знати.
— Дядьку Ебі, що поганого у вивченні літератури? — Нервовий тенор часом зривався на фальцет. — Будь ласка, поясніть моєму батькові, що в цьому немає нічого поганого. Ви ж якнайкраще знаєте, скільки хвилин блаженства ми зазнаємо завдяки цьому… Ви ж самі вивчали Горація й написали про нього статтю латиною… Наш викладач латини, директор гімназії Пєхотта, високо цінує ваші зауваження…
— Я гадаю, — сичання газу з відкритої пляшки супроводжувало захриплий голос, надсаджений десятками вчорашніх цигарок, — що освіта й фах, який ми обираємо, не завжди йдуть у парі, що видно на моєму прикладі…
— Припини, Ебі, й говори по-людськи, — притлумлена відрижка. — Ти полишив ці дурощі, про які говорив Ервін, і обрав роботу поліцейського. Кажи-но: ким краще бути хлопцеві, поетом чи залізничним інженером?
— Ну, скажи нам, — капризним голосом озвалася дитина. — Усім нам цікаво, як ти розв’яжеш цю складну дилему.
— Інженером, — останнє слово супроводжувалося голосним ковтком.
Раст відскочив від дверей, які Ервін мало не розтрощив, вибігаючи з кімнати. Гімназист насунув на голову шапку, натяг трохи затісне пальто й вибіг з дому.
— А ось і десерт, шановні пані й панове: сілезький маківник, — Раст подавав солодке й каву. Прибираючи з-перед бюсту Софі непочаті баранячі відбивні, він помітив, як в її руці дрижить мундштук. Глянув на неї й зрозумів, що це ще не кінець неприємностям за обідом.
— Цікаво, я знаю свого чоловіка вже два роки, і сьогодні вперше не впізнаю його, — на щоках Софі з’явився легкий рум’янець. — Де твоя плебейська сила, Ебергарде, що змушує злочинців тремтіти, яка колись примусила мене дуріти від самої думки про тебе? Сьогодні тобі забракло цієї сили, аби захистити цього хлопця? Вдома ти глузуєш з технократів, з людей, чиї горизонти обмежені числами, а тут залізничника поціновуєш вище, аніж поета? Шкода, що твій вразливий брат не бачить тебе, коли ти читаєш Горація й розчулюєшся від «Страждань юного Вертера». Кримінальний радник Мокк засинає в кріслі, у затишному світлі лампи, а на його округле черево, роздуте від голяшки й пива, зсувається шкільне видання «Од» Горація. Шкільне, зі словничком, бо цей видатний латинський стиліст вже не пам’ятає слів.
— Стули пельку, — тихо вимовив Ебергард Мокк.
— Ти свиня! — Софі рвучко встала з-за столу.
Мокк меланхолійно поглянув на дружину, що вибігла з кімнати, а тоді вслухався в цокотіння її підборів на сходах. Запалив цигарку й усміхнувся до Франца.
— Як звуть того Ервінового викладача? Перевіримо, може, він і справді педик?
Бреслау,
неділя 27 листопада,
опівночі
Мокк непевним кроком вийшов з ресторану «Савой» на Тауенцін-пляц. За ним вибіг хлопчик-служник і подав йому капелюха, якого Мокк не одягнув, дозволивши мокрим сніжинкам осідати на вологому від поту волоссі. Під вікном ресторану Зенгера похитувався самотній п’яниця, який справляння своїх фізіологічних потреб переривав, посвистуючи до візників, що проїжджали повз нього. Свист хлопчика-служника вочевидь був більш переконливим, бо не минуло й хвилини, як перед Мокком зупинився старий обшарпаний екіпаж. П’яниця кинувся до нього, але Мокк був ближче. Він кинув служникові п’ятдесят пфенігів і впав на сидіння, мало не розчавивши якоїсь дрібної людської істоти.
— Перепрошую шановного пана, ви так швидко сіли, що я не встиг шановному панові повідомити, що в мене вже є пасажир. Я візник Бомбош, а це моя донька Розмарі. Ви сьогодні останній мій клієнт і зараз ми їдемо додому, — візник добродушно підкручував довгі вуса. — Вона така невеличка, що шановному панові напевно не буде тісно. Воно ще таке молоде…
Мокк глянув на трикутне личко своєї супутниці. Великі наївні очі, капелюшок з вуалькою й пальтечко. Дівчині було щонайбільше вісімнадцять років, вона мала худі, сині від холоду долоні й діряві черевики з підбитими підошвами. Усе це Мокк розгледів у світлі ліхтарів навколо «Музею сілезьких старожитностей».