— Про деталі говорити поки що передчасно! — зауважив гість. — Але, звичайно, не весь людський матеріал на землі пригодиться!
— Слухайте, Вальтер, ви справді так думаєте? — з жахом спитав Штарке, зупиняючись перед гостем. Зараз Штарке здавався дуже старим і хворим. — Я розумію, — продовжував він скоромовкою, — ці думки можна використовувати як політичний шантаж… Але залишатися з ними на самоті? Вірити їм? У вас три сини, Вальтер, значить це їм доведеться корчитись у страшному світі басейнів, душогубок і кастратів…
— Ну, ми з вами можемо не турбуватись про свою долю! — розсудливо сказав гість. — Без нас вони не обійдуться. Треба тільки розумно поводитись і займатися ділом.
Він поклав перед Штарке розгорнутий клаптик паперу. Штарке взяв клаптик, довго перечитував коротенький список із п'яти прізвищ, потім за багатолітньою звичкою спалив його на вогнику сірника і, стомлено хруснувши пальцями, сказав:
— Даремно все це… Я нічого не робитиму.
— Штарке, досить строїти дурня! — суворо сказав гість і поклав на стіл вузеньку металеву коробочку. — Ви знаєте цих людей. Вам легко знайти привід зустрітися з кожним із них!
— Звичайно, знаю, — кивнув Штарке. — Хороші люди, прості німці. Народ обрав їх на державні пости, і вони чудово працюють. Один із них — лікар із світовим ім'ям. Він щоденно рятує людські життя. Номер третій — учителька. Під час війни вона врятувала багато голодуючих дітей…
— Слухайте, що ви там бурмочете! — перебив гість і розкрив коробку. На дні лежали чорні горошинки, схожі на звичайний перець. — Інформація про них непотрібна, ми знаємо все, що треба. Це розчиняється в будь-якій рідині, найкраще — алкоголь. Слідів в організмі не залишає, людина вмирає від буденного паралічу серця.
Штарке довго дивився на горошинки. Потім просто сказав:
— Я, знаєте, розвідник. Вбивством у прямому розумінні ніколи не займався. Бували неприємні сутички з людьми, які намагалися мені перешкодити. Але то — інше…
— З вами стало трудно, Штарке! — роздратовано підвищив голос гість. — Ми змінилися за останні роки. Звичайно, ми, як і раніше, вивчаємо сейфи політичних діячів. Але значно важливіше усунути багатьох із них. І ось цим ми тепер головним чином і займаємось. Хороший розвідник перебудовується за тиждень.
Штарке підвівся.
— Ідіть, генерале, — промовив він рівно, без інтонації. — Ми не домовились.
Якийсь час гість мовчав, потім знизав плечима, підвівся і почав надівати макінтош.
— Старий ідіот! — сказав він через плече, не дивлячись на Штарке. — Замолюєте гріхи? Він, бачите, не бажає вбивати! А чим ви займались усе життя? Перестаньте ламатися! Одне ваше повідомлення відправляло на той світ більше, ніж полк бомбардувальників. Ханжа!
Штарке мовчки вивів його через кухню в задню. частину саду, перетворену на город. Генерал пішов у темряву не прощаючись. Штарке повернувся в будинок і за звичкою замкнув двері на всі замки та засуви.
— Гейнце? — тихо окликнула через кімнату фрау Етель.
— Спи, спи, муттерхен, — голосно відповів Штарке і пройшов до кабінету.
— Ти схвильований? — запитала Етель.
— Нітрохи! — хоробро відповів Штарке. — Все йде як і треба! — і повернув ключ у замку.
Уловивши щось у голосі чоловіка, фрау Етель схопилася з ліжка і підбігла до дверей кабінету.
— Ти знову йдеш, Гейнце? — злякано сказала вона. — Адже ти обіцяв мені, що ніколи більше…
— Не заважай мені, спи! — пролунав різкий голос із-за дверей, і фрау Етель замовкла. Це був чужий голос чужої людини, якої вона ніколи не бачила, до якої іноді відчувала гостру ненависть, як до ворога, що занапастив її життя.
Вона лежала, укрившись із головою ковдрою і, плачучи, тремтячи від ознобу, чекала, коли скрипне мостина перед вхідними дверима в кухні і брязнуть замки.
Це означатиме, що чужий пішов з дому і що у неї знову є заняття, яке забиратиме всі її думки і почуття. Вона ненавидітиме того, чужого, і чекатиме Гейнце.
Можливо, станеться диво, і діва Марія, у якої давно розпухла голова від усіх людських злигоднів, збереже і приведе його додому.
Замки брязнули через кілька годин, коли стало вже зовсім видно.
Фрау Етель встала і пішла до кабінету.
В кабінеті все було, як завжди після того, коли Штарке ішов на завдання. Клуби сигарного диму під стелею. Купка попелу в каміні. Тихо і дуже порожньо.
Але цього разу на столі біліла записка. Фрау Етель, задихаючись від болю в грудях, прочитала: