— Олександре Петровичу, слово честі, ви розмовляєте, неначе жінка! Я запитання, ви — двоє замість відповіді! Так не можна! У нас же була з вами домовленість у високих органах з приводу розумної відвертості, коли це треба! Я ж у вашу кухню не полізу. Мене зовсім інша сторона цікавить.
— Ну, припустімо, припустімо…
— Що припустімо? — втрачаючи терпіння, майже різко запитав Смирнов.
— Розв'язали ми дещо. Авжеж… І недавно, як ви кажете. Так. Розв'язали!
— Справді важлива проблема? Олександре Петровичу, дуже прошу серйозно відповісти. Може вона активно цікавити ворога?
— Ого! — Пономарьов схопився з стільця і, по-хлопчачому розминаючись, почав ходити по кабінеті. — Ще й як! Бактеріологічної війни більше немає! В принципі це розв'язано, тепер розробляємо техніку. Мовчати, звичайно, про це треба якнайдовше, хай витрачаються на виховання своїх бліх і павуків… Слухайте, а все-таки чому ви до мене сьогодні приїхали? Поясніть-бо! Це теж як розумна відвертість.
— От, розумієте, Олександре Петровичу, не сердьтеся, — запнувся Смирнов, — але саме в даному разі відвертість була б нерозумною.
— Ясно… — Бліки окулярів майже відчутно ковзнули по обличчю Смирнова. Крізь товсті опуклі стекла Смирнов зовсім близько побачив маленькі злі очі. — Не довіряєте?
— Ми собі не завжди довіряємо, товаришу професор! — спокійно сказав Смирнов. — Олександре Петровичу, почекайте, не гарячіться. Ось я вас запитаю: коли ви на якомусь бульйоні дослід з бактеріями ставите, ви всунете в пробірку свій власний, рідний, добре знайомий палець? Неправда! Ви в лабораторію через відсіки сорок п'ять хвилин ідете, в кожному відсіку одяг змінюєте і розчинами обливаєтесь, а в останній відсік, де стіл і прилади, ви навіть не зайдете, ви тільки руки в захисних рукавах і рукавичках простигнете і так працюватимете! Ви бережете свою працю! От і я бережу!
— Та ну вас! — роздратовано відмахнувся Пономарьов. — Думаєте, мені страшно цікаво? Чесно кажучи, я не дуже-то вірю в усі ці шпигунські махінації. Звичайно, іноді буває, але більше метушні і перебільшень! — повчально говорив Пономарьов. — Заважає це, шарпає, Герасиме Миколайовичу. Невже це не зрозуміло? Ну як, усе на сьогодні?
— Ні, — сказав Смирнов після короткого роздуму. — Ще не все, Олександре Петровичу.
Він вийняв з кишені аркуш паперу, акуратно розгорнув його і з гіркотою зітхнув.
— Кілька разів, збираючись до вас, брав я з собою цей папірець, — повільно знехотя почав Смирнов. — Усе думав, показати чи утриматись? До цього часу утримувався. А зараз, думаю, треба показати. Вам корисно буде ознайомитися з ним. Слухайте, я вам прочитаю вголос.
— Що там таке ще? — неуважно спитав Пономарьов і скосив очі на ручний годинник.
— А от слухайте! Це копія вашої характеристики, яка зберігається в сейфі одного розвідувального бюро за кордоном.
— Як, як, як? — скочив Пономарьов і потягнувся до аркуша.
— Ви слухайте, слухайте! — спокійно зупинив його Смирнов. — «Професор Пономарьов Олександр Петрович… Рік народження 1915…» Ну, тут ідуть дані про навчання і службу, досить точні. Я їх випускаю і переходжу до характеристики. «Батьки: батько — робітник, згодом інженер, мати — вчителька. Одружений і розведений. Жінками цікавиться рідко, але дуже емоціональний у цьому питанні, коли починає цікавитись. Чутливий до лестощів і уваги начальства. Дуже цінить матеріальні блага. Широко витрачає гроші. Знайомиться обережно, з вибором, але любить оточувати себе людьми. В розмові любить, щоб його слухали, чужими справами і почуттями цікавиться мало… В науковому відношенні фігура виключно цікава, бурхливо зростаюча і плодовита. Заслуговує на всіляку увагу». Поки що все, Олександре Петровичу!
Пономарьов мовчав. Він сидів жовтуватоблідий, під очима різко позначилися темпі круги.
— Я вам з двох міркувань цей папірець показав, — заговорив Смирнов, намагаючись не дивитися на Пономарьова. — По-перше, для того, щоб у вас зникли ілюзії щодо ворожої розвідки. Вона працює і навіть старається. А по-друге, перегляньте дещо у себе в душі, думку ворога завжди корисно знати, він дуже цінує наші дошкульні місця! Ось так. Візьміть, я вам цю штуку на пам'ять залишу.
Смирнов помовчав і, бачачи, що Пономарьов ще не спроможний щось відповісти, продовжував:
— Мені з вами, Олександре Петровичу, іноді важко. Ви все хочете мене запевнити, що ви персона важна. Я розумію. Керівник інституту, талант, усе таке інше. Але давайте інакше на речі глянемо: ви — мікробіолог, я — розвідник. А простіше, обидва ми з вами хочемо зберегти людям життя. Так же? Чого ж нам ображатися, що іноді потурбуємо один одного? У нас же спішна справа!