— Чого ж ти тоді… — мучилась Юля, силкуючись випросити у нього те, що вже багато років було її найзаповітнішим прагненням, і не могла. — Чого ти на роботу не влаштовуєшся? — зі злістю крикнула вона, сердячись на себе і на Горелла. — Всі люди як люди, тільки ти якийсь неприкаяний!
— Я працюю! — знизав плечима Горелл. — Я перебуваю у відрядженні…
— Не знаю я, нічого не знаю! — вигукнула Юля. — Все у тебе не так, як у людей! Якщо любиш, то чого не женишся на мені? — вирвалось, нарешті, у неї з болем.
— Будь ласка! — знизав плечима Горелл. — Якщо ти хочеш зареєструватися, давай зробимо це…
— Ні, ти серйозно? — сказала Юля, ніяковіючи, вірячи і не вірячи. — Ти правду кажеш?
— Звичайно, правду! — спокійно сказав Горелл, голублячи Юлю, і під цієї ласки вона раптом почала жалібно плакати. Вона розуміла, що він бреше, що ніколи не одружиться з нею і любові ніякої між ними немає. Але навіть не це було найтяжчим і найобразливішим. У житті Юлі було багато чоловіків. І з жодним із них вона не почувала себе такою безправною, занепалою, приреченою жінкою, як з Гореллом. «Навіщо він мені бреше? — марно запитувала себе Юля. — Жилплоща моя потрібна? Дурниці, у нього ж є гроші, він скрізь кімнату може найняти! Чого йому треба?»
І тут же завмирала від страху: а що як усе — правда? Може, Горелл не бреше, а вона сама вигадує, чіпляється… І сама ось такими причіпками занапастить своє щастя! Що коли він розсердиться і піде?
— Ну, перестань, перестань! — ласкаво просив Горелл, розгладжуючи волосся Юлі. — Все буде добре! От слухай, ти хотіла купити собі шубу. Візьми ось це… і пошукай собі підходящу! Принаймні буде заняття… Перестань, чуєш?
Він витягнув із своєї глибокої кишені пачку грошей і поклав Юлі на коліна.
Схлипуючи, ображена Юля підвела голову і глянула на Горелла. Ліва щока його ледь-ледь тремтіла, і він швидко відвів очі, так багато злості і роздратування в них було… І тут вона вперше злякалася Горелла.
Вночі Горелл сказав Юлі «правду» про себе.
— Тільки мовчи! — попередив він її. — Нікому ні слова, інакше і мене підведеш, і сама постраждаєш. Ти все ж таки мені дружина, хоч ми поки що й не зареєстровані. Ти повинна берегти мене! Офіціально я працюю інженером-товарознавцем в одному главку. Але це тільки для документів. Ширма! Насправді я переправляю з Грузії шкіри і лак для шевців-кустарів. Це дуже вигідне діло…
— А якщо попадешся? — злякано спитала Юля.
— Не попадусь! — посміхнувся Горелл. — І взагалі через рік я це діло кінчаю. На той час у мене будуть великі гроші, ми з тобою купимо будиночок десь у Сухумі, сад мандариновий і заживемо.
— Костю, невже це буде? — спитала Юля і, пригортаючись до нього, беззвучно заплакала. — Костю, гріх тобі! Я нещасна жінка з розбитим життям… Якщо тільки ти мене обдурюєш, тобі відомстить за мене доля! — твердила вона, притуляючись мокрою щокою до плеча Горелла.
— Безглуздо все це! — раптом чітко сказав уголос Горелл.
— Що безглуздо? — злякано підвела голову Юля. — Про що ти, Костику?
— Лежи, лежи, це я так! — напружено засміявся Горелл. — Сваритися нам з тобою безглуздо. Ось я про що… — заспокійливо пояснив їй.
Не міг же він їй сказати, що згадав у цю хвилину, як кілька місяців тому в Парижі дружина одного комерсанта, зв'язаного з лабораторіями видатних учених, ось так же плакала у нього на плечі. «Я роблю задля вас злочини, Аллан! — схлипувала вона. — Я зраджую чоловіка, добуваю для вас ці жахливі відомості… Але пам'ятайте, є бог! Я нещасна жінка з розбитим життям, і якщо ви обдурюєте мене, — він вам відомстить!»
«Та-ак! — подумав неприязно Горелл. — Якби я боявся тільки господа бога! Яке б це було чудове, спокійне життя!..»
Але так чи інакше Юля на якийсь час заспокоїлась і з ранку до вечора ходила по магазинах, прицінюючись до шуб, відрізів і комірів.
Горелл вирушив до Пономарьова.
Досить багато часу довелося потратити на телефонні дзвінки, перш ніж він розшукав Олександра Петровича в одному з московських інститутів Академії наук. Білліджер натрапив на вірний канал: при першій же згадці про родину Горбачових голос Пономарьова втратив будь-яку офіціальність, а хвилин через двадцять, одержавши перепустку, Горелл уже заходив до нього в кабінет.
Пономарьов був сам.
— Ну, як там вони поживають? — жваво заговорив він, виходячи назустріч Гореллові. — Як почуває себе Андрій Аникійович?
— Коли як! — стримано посміхнувся Горелл, потискуючи руку Пономарьову. — Ви ж знаєте, у старика хворе серце. Останнім часом почав здавати, але бадьориться!