Перепитав двічі моє прізвище, ім'я, по батькові. Спитав про жінку. Потім знову запитує, якого я року народження і де працюю. Потім каже:
«Замкніть, будь ласка, двері на ключ, щоб ніхто ненароком не зайшов!»
Я кажу:
«Що це означає? Навіщо мені у себе дома замикатися? Сусіда у нас гарні, доброму — порадуються, горю — поспівчувають. А самі ж ви хто будете?»
Він знов мене всього поглядом обмацав і відповідає:
«А ви все-таки замкніть двері! Я до вас із великою радістю! Тільки ця радість потребує обережності. Ви про свого сина давно звісток не мали?»
Ох, Іване Леонідовичу! Я весь обмер… Наче мене в окріп кинули. От же яке це владне почуття — батьківство! Ніби збожеволів, двері спиною загородив, кричу йому:
«Кажи, негіднику, поки живий!..»
Ні, добра я не ждав, Іване Леонідовичу, такі гості щастя не приносять. Щастя любить чистоту!
Ну, він заметушився, бурмоче:
«Ради бога тихше! Ради Христа обережніше…»
Коли я заспокоївся трохи, двері на засув замкнув, він і каже:
«Пам'ятайте, що тільки від вас тепер залежить майбутня доля і навіть життя-вашого сина!» І пояснив, у чому справа.
Виявляється, Володька ще на початку сорок другого року попав у полон під Вязьмою. Як там уже його носило, по яких дорогах, — не знаю, але опинився він у «робочому таборі»'. Працює на плантації, бавовник вирощує.
Спочатку ця гладка гнида тягнула трохи, а потім лист від Володьки дістала й подає.
Лист я з першого разу від слова до слова запам'ятав. Як прочитав, так і врізалось у пам'ять. Ось який листик, слухайте!
«Любий тату, будь ласка, тільки нічого не кажи мамі. Обніми її за мене і мовчи. Вона може кому-небудь проговоритись, і тоді ми з тобою пропали.
Я живу в чудових умовах…
Любий тату. Тобі принесе цей лист благородна і смілива людина. Довірся в усьому цьому чоловікові, він хоче нам добра.
Любий тату, тепер у твоїх руках моє життя. Якщо ти допоможеш моїм благодійникам, то ми з тобою скоро зустрінемось. Якщо викажеш їх, то мене за тебе стратять як зрадника. Нічого не бійся і все роби, що вони скажуть.
Я живу і весь час згадую літо тридцять четвертого року в Малаховці, як мені тоді було гарно і весело. Шкода тільки, що мама привезла тоді Семена Павловича, без нього мені було б ще краще.
Міцно тебе обнімаю і маму теж. Нічого їй не кажи, цього не можна.
Допоможи мені, любий тату, інакше я загину.
Твій єдиний люблячий син Володя».
Так ось який лист я одержав.
Іване Леонідовичу, чого ж ви так хвилюєтесь? Усе буде в повному порядку. Я нікуди не дінусь, я ж сам до вас прийшов. Послухайте ще трохи, тепер уже недовго…
Листа цього гладкий у мене забрав назад і незабаром пішов. На прощання сказав, що звати його Яків Іванович Кипєлов і що найближчим часом він мені подзвонить і повідомить іще дещо.
І от, Іване Леонідовичу, лишився я один серед чотирьох стін вирішувати, як же мені бути.
Відносно Малаховки в тому проклятому листі син мені страшну річ написав. Літом тридцять четвертого року він захворів, думали — ангіна. І от однієї ночі він у нас почав задихатися. Жінка вдосвіта привезла лікаря, Семена Павловича, про якого Володька теж у листі пише. Виявилось, дифтерія. Семен Павлович зробив йому трахеотомію, врятував… А потім Володька цілий рік хворів, ускладнення… Жахливе літо було!
Сидів ото я серед чотирьох стін, вирішував і все чув знову, як хрипів він тоді, як Варя головою об східці билася. Страшне діло, Іване Леонідовичу! Син же, зрозумійте! Який би поганий не був, а свій, на моїх руках виріс!
Ні, нічого я тоді не зробив. Вирішив почекати. Думав, подивлюся, що далі буде! А може, не прийде більш до мене ця гладка гнида Кипєлов? Може, на моє щастя, попаде під машину? Буває ж!
Не попав! Почав дзвонити до мене і заходити.
Потім одного разу подав карточку.
«Придивіться, — каже, — до цього пана. Чи не впізнаєте його часом?»
Я придивився. Обличчя знайоме, довге, в окулярах з тонкою оправою. Видно, іноземець. Подумав і пригадав: ходить він часто на балети, в одній із моїх лож завжди сидить…
«Цей пан, — каже Кипєлов, — тепер завжди братиме у вас програму. Він вас теж по фотографії впізнає. А на всякий випадок між вами буде пароль. Він вам скаже: «Як багато сьогодні людей у театрі». А ви відповісте: «Кошмарно багато». Дивіться не переплутайте слова, відповідайте, як наказано. Тоді він знову скаже: «Дайте мені, будь ласка, програму». Ви йому дасте програму, а він вкладе вам у руку згорнуту кредитку. Ви беріть її обережно, бо всередині буде трубочка резинова… З цією трубочкою ви прямо до мене!.. А я вам відповідь дам у такій самій трубочці, і ви цю відповідь наступного разу віддасте йому в програмі…»