— Насіли на Рябушенка? — спитав генерал.
— Було! Я йому тверджу: «Значить, ти пропустив, як він вийшов! І не тільки ти, а й інші пропустили!» Щоправда, там умови для спостереження дуже складні, і Горелл міг зірватись з першого-ліпшого місця. Викликаю інших. Ніхто не бачив, як Горелл виходив з квартири.
— Ну, ви, звичайно, розходились… — підказав генерал.
— Та ні, чого ж бушувать. Я все хотів з'ясувати, хто ж із моїх людей приховує свою помилку. Адже це остання справа, товаришу генерал-майор!
— Він не бушував, він їх умовив! — похмуро буркнув Смирнов.
— Точно так, товаришу полковник! — винувато погодився Берестов. — Тепер я розумію, що умовив їх визнати неіснуючу помилку. Ну, вони люди дисципліновані, справі добра бажають, от і повірили мені!
— Отже, коли Дестен вийшов з Афанасіївського, вся група пішла слідом за ним…
— Так! — похмуро кивнув Берестов. — А коли його на тридцять четвертому об'єкті з таким завзяттям схопили, наші пішли у відділ висловити своє незадоволення. А Горелл, значить, у цей час обіграв спостерігача, що лишився чергувати на Афанасіївському. З однією людиною він справився… І втік! Моя вина, товаришу генерал!
Генерал встав із крісла і деякий час мовчки ходив по кімнаті, намагаючись ступати так, щоб носки ботинок попадали в квадрати рисунка килима.
— А по-моєму, так! — роздратовано сказав він, спиняючись. — Боязнь помилок далеко небезпечніша за саму помилку! Чуєте, товариші? Боячись помилитись, людина перестає бути активною. Вона труситься за свій авторитет і кінець кінцем, намагаючись з усіх сил, за всяку ціну врятувати підмочену репутацію, втрачає найкращі свої якості. До речі, один з таких способів «рятуватись»— це негайне і безвідмовне визнання своєї вини. Мовляв, чим скоріше і повніше визнаю, чим сильніше себе розкритикую, тим менше будуть вимагати. А ось коли б Рябушенко обстоював своє, твердив, що, мовляв, «не виходив — та й годі», — ми б задумались і кінець кінцем зміркували б, у чому справа. Ні, таки справді! — гаряче продовжував він, знову заходившись крокувати по квадратиках килима. — Хіба ми не люди? Люди! З живою людиною все може трапитись! Та якщо існує серед нас цілковита правдивість, якщо люди віддані, помилка не страшна. Ось давайте обміркуємо, як тепер виходити з становища. Горелла треба знайти сьогодні ж, це — наказ! Чуєте, капітане Берестов? Бойовий наказ!
Миша Соловйов прийшов навідати Захарова. У маленькій палаті світло було біле і нерухоме. Захаров напівсидів у подушках, і Миша не відразу впізнав його — капітан весь ніби висох і почорнів. Миша поздоровкався і сів на стілець, підігнувши під сидіння ноги і підібравши поли твердого, з неприємним запахом халата.
— Ну, чого скис? — обережно розсунув губи в посмішку Захаров. — Думаєш, що я вже тепер назавжди зморщився? Ні, я таким буду років у шістдесят. Ось видужаю, знову помолодшаю… Як живеш, Мишко?
Миша через силу усміхнувся.
— Нічого, дуже добре, спасибі, товаришу капітан! — сказав він, одводячи очі від погляду Захарова. — Нормально!
— Навіщо говориш неправду? — Захаров помовчав, набираючись сили. — Знову за папірці полковник посадив?
— Авжеж! — сумовито кивнув Миша. — Я рапорт хочу подавати, щоб послали назад у частину.
— Чого це так? — втомлений і далекий погляд Захарова заглянув Миші в очі.
— Не виходить у мене, товаришу капітан! — покірно відповів Миша. — Соромно. Наче я найгірший за всіх. Навіть до справи тепер не підпускають. Так, у дрібницях, дещо допомагаю… А я… — Миша пригнічено замовк.
— А ти подвиг хочеш зробити? — тепло усміхнувся Захаров.
Миша мовчки зітхнув. Вуха його почервоніли.
— Подвиг, Малий, це не тільки вчинок. Подвиг — це ще й характер! — повільно, заощаджуючи силу і дихання, сказав Захаров. — Я інше зараз подумав, — продовжував він… — Може, в тебе немає покликання до нашої роботи? Адже ти знаєш, що одна справа — професія, а інша — покликання! Лікарем, наприклад, бути — потрібне покликання! Педагогом — також. Буває, що людина закінчить інститут з відзнакою, а працювати як слід у своїй галузі не може. І йому недобре, і людям з ним важко!
Захаров замовк. Повіки його впали, дихання стало ледь чутним. Минуло кілька хвилин, Миша вглядівся в його обличчя і зрозумів, що капітан спить. Та коли Миша скрипнув стільцем, підводячись, капітан розплющив очі.