— Собача робота, собаче життя! — пробурмотів Робертс, скидаючи куртку і надіваючи піджак.
Білліджер не поспішав іти. Він сидів у кріслі, переглядаючи пачку нових книжок на російській мові, куплених учора Робертсом. Ні, він таки нахабно поводиться! Значить, він уже відправив повідомлення про невдачі Робертса і, можливо, навіть одержав відповідь.
До багатьох недоліків Робертса треба додати ще й запальність.
— Ви мені більше непотрібні, Білліджер! — сказав він, зав'язуючи галстук. — Можете йти.
— Дуже добре! — усміхаючись сказав Білліджер, укладаючи книжки на столі Робертса у тому ж порядку, в якому вони лежали раніше. — Щасливої подорожі.
І те, що Білліджер не образився, коли його відіслали, як Мадж, за непотрібністю, примусило Робертса ще раз відчути ненадійність свого становища.
Горе об'єднує людей. Але ніде це так не відчувається, як у приймальній дитячої лікарні. Можливо тому, що, крім горя, людей ще об'єднують батьківські почуття. Тут усі розуміють один одного.
Цей чистий, стривожений маленький світ мовчазних батьків, невмілих братів, притихлих сестричок і надміру балакучих матерів здався Гореллу тісним, як коробка з матового, скла. Пахло домашнім печивом і хлором. На столі стояли квіти в горщечках, прикрашених бантами з цупкої білої стружки. Вишневий кафель підлоги щось на мить нагадай, але Горелл загальмував спогад. Ніколи і ні до чого.
В руках у Горелла, за інструкцією Білліджера, був плюшевий іграшковий заєць і коробка цукерок. Він пройшов у кінець залу і сів на стілець біля самого вікна.
На» сусідньому стільці сиділа молода жінка. Спочатку Горелл машинально відзначив, що на ній синє плаття з білим комірцем, а у вухах маленькі перлові сережки. Потім він помітив біля вуха золотисте з полиском тьмяного срібла пасмо волосся, що ледь-ледь завивалось. Вона розгорнула іграшковий сервіз, тільки що куплений у магазині, і вкладала в кожну чашечку по цукерці. Пальці її майже молитовно доторкались до тендітних дрібничок, голублячи їх: скоро до цих іграшок будуть торкатись там, наверху, у палаті.
Помітивши погляд Горелла, жінка усміхнулась.
— Не треба було б приносити! — по-господарськи сказала вона. — Післязавтра повезу додому, та вже нехай розважиться. А у вас, видно, зовсім маленький! — І вона кивнула на плюшового зайця в руках у Горелла.
Горелл зробив невиразний звук горлом.
— Нічого! — заспокійливо сказала жінка. — Тут хороші лікарі. Щоправда, малюки важче хворіють! Вони ж сказати нічого не можуть, з ними все наугад.
Вона пішла до віконця у стіні, за яким чергова сестра приймала передачі для хворих дітей, і по дорозі ще раз оглянулась на Горелла. Ця людина чимсь злякала її. Вона ніяк не могла зрозуміти — чим! І тільки через кілька годин, уже дома, згадавши його погляд, зрозуміла, що він був не людським. Так дивляться тварини — відкрито, коротко, без думки і почуття, підкоряючись інстинктам.
«З такими одружуються!» подумав Горелл, спостерігаючи за жінкою, яка швидко прямувала до виходу, і десь всередині в ньому знову ожив знайомий тужливий біль. Затрусились коліна, але в цей час до приймальної увійшов високий чоловік з дуже маленькою головою, з круглим рожевим обличчям, на якому поблискували окуляри в золотій оправі. У правій руці в нього був шкіряний чемодан.
Він озирнувся і, помітивши Горелла, попрямував до нього. Дійшовши до вікна, він нахилився і поставив чемодан поряд із стільцем, на якому сидів Горелл.
І в ту мить, коли він випрямився, в думці вираховуючи, через скільки секунд можна буде вийти з приймальної, назустріч йому з усіх боків рушили люди; і Горелл і Робертс виявились відрізаними, ізольованими людьми від заклопотаного маленького світу приймальні.
Коротко і злобно свиснувши крізь зуби, Горелл кинувся до підвіконня, але на плечі диверсанта насів капітан Берестов.
— Безглуздо! — сказав Гореллу полковник Смирнов, що саме підійшов. — Що ж ви думаєте, за вікном немає наших людей?
— Взяти в бандита зброю! — наказав Берестов помічникам. Смирнову подали пістолет, взятий у диверсанта.
— Доз-звольте! — заверещав Робертс, до якого тільки зараз повернулась здатність говорити. — З-залиште мене, я протестую! Я вимагаю, щоб повідомили послові! Я недоторканий! Я поскаржусь! Я прийшов навідати свою дитину!
— Авжеж, так, так! — перебив його полковник Смирнов. — Ми знаємо все, що ви говорите в таких випадках. Чули не раз. Можу вас заспокоїти: і послові повідомимо, і формальності всі додержимо, які слід у тих випадках, коли дипломатичного представника хапають за руку на місці злочину як лиходія і вбивцю.