— Звичайно, ні! — відповів Смирнов. — Ти неохайно мислиш, ось у чому справа. Дай мені папіросу, мої скінчились… От поїдеш ти на з'їзд, побачишся там із своїм англійцем, невже не розберешся в людині?
— А якщо важко буде розібратись?
— Ну, так у нас у народі є правило — у важких випадках радитись. Це вже природно. Але сьогодні тобі ще не важко, а ти просиш поради. От я й кажу, неохайно мислиш.
— Неохайно — значить, часто неправильно!..
— Можливо! Час їхати, Олександре Петровичу. Я ще своїх як слід не бачив, тиждень був важкий, і сьогодні зранку до тебе поїхав. Час. Збирай своє господарство.
Смирнов обтрусився і почав натягувати піджак.
Коли Пономарьов поставив чемодан у машину, Смирнов затримав його за рукав біля відкритої дверки і сказав:
— Відправ шофера одного, а ми пішки дійдемо. Тут же недалеко, кілометрів зо три. Я хочу пройтись.
Пономарьов почав було підговорювати, посилаючись на спеку і втому, але полковник м'яко настоював на своєму.
— За азимутом підемо! — вирішив він і попрямував межею через овес до переліску.
Пономарьов поплівся за ним, бурчачи і скаржачись.
— Заблудимось! — бурмотів він. — Проблудпмо бог знає скільки! Тут ліс серйозний!
— Нічого, якось вийдемо! — посміхався Смирнов. Вони увійшли у перелісок, потім у ліс, і Смирнов знову збочив від стежки і повів Олександра Петровича навпростець по кущах.
— Слухай, та це ж, їй-богу, неподобство! — обурився Пономарьов, але полковник обернувся і знаком зупинив його.
— Давай трохи помовчимо! — попросив він. — І намагайся йти тихіше.
Спочатку Пономарьов злився, але потім, придивившись до полковника, розважився і забув про досаду. Смирнов брів через кущі і ярки легко і нечутно. Іноді він зупинявся, жмурячись дивився на верхівки дерев, приглядався до стовбурів і, визначивши напрям, рухався далі. Жодна гілка не хруснула під його ногою, і, — вступивши в чагарник, він спритно прихвачував і розсував гілки, пропускаючи Пономарьова.
Якось він зупинився, прислухався, помовчав, сплюнув з досадою, закурив і сказав:
— З тобою, звичайно, нічого не вийде. Ломишся, як ведмідь! Треба було йти самому! — і підвищивши голос, сказав: — Товариші, виходьте з «секрету»! Свої!
Але навкруги дихав і шелестів ліс. Було тихо і безлюдно.
На мить Пономарьову здалось, що полковник розігрує його. Але Смирнов дістав з кишені порожній портсигар і монетою простукав об кришку складний ритм, який не відразу можна уловити вухом. І в той же час кущі розсунулись, і назустріч підвівся збентежений, усміхнений чоловік.
— Ну, як справи? — спитав полковник, здоровкаючись.
— Нормально, товаришу…
— Полковник… — підказав Смирнов.
— Товаришу полковник… Дозвольте доповісти! Старшина особливого батальйону охорони Чекін виконує завдання. Подій і фактів за час чергування не виявлено. Дозвольте опитати, товаришу полковник!
— Питайте…
— Товаришу полковник, ви мене виявили чи випадково наткнулись?
— Я вас шукав і знайшов, — сказав Смирнов, піднімаючи суху колючу гілочку малини і показуючи її старшині. — Ось бачите: поруч кущі, обсипані малиною, а на тих гілках, за якими ви маскувались, пусто. Поєднуєте приємне з корисним?
— Вибачте, товаришу полковник, винен, не подумав! — з прикрістю признався Чекін. — Согрішив з малиною!
— Але, між іншим, я на те й полковник, щоб старшину виявити! — посміхнувся Смирнов. — На майбутнє врахуйте. До побачення! Тепер можна йти по стежці! — додав він, звертаючись до Пономарьова.
— Це ж хто? — здивовано спитав Пономарьов, оглядаючись на те місце, де тільки що стояла людина, а тепер повільно розпрямлялись вузькі прозорі травинки. — І куди він подівся?
— Ну, тепер ми його так просто не знайдемо! — посміхнувся Смирнов. — Тепер він врахує! А це, Олександре Петровичу, один з тих людей, життя яких зараз полягає тільки в одному прагненні — зберегти від ворога тебе і твою лабораторію… Не турбуйся, де треба — самі бережемо.
Смирнов допитував Горелла.
— Значить, уже тоді, в сорок третьому році, в Сосновську ви виконували наказ вашої розвідки, намагаючись знайти, і знищити професора Гордіна з його групою?
— Так, я вже пояснював вам… — злобливо погоджувався Горелл. — В той час три країни серйозно займались розв'язанням проблеми атомної енергії: Америка, Німеччина і Росія. На сорок третій рік всі показились на цьому пункті, і почались скачки з перешкодами. Ставка була надто великою — перемога у війні! Тому наше розвідувальне бюро покинуло всі справи і займалось тільки цим питанням. Велика група атомних розвідників працювала в Німеччині. Мене послали в Росію. Моє становище ускладнилось тим, що я працював на території Росії, захопленій німцями…