При гестапо був відділ по боротьбі з партизанами, і в цьому проклятому відділі сидів росіянин, на прізвисько Жаба; прізвища його ніхто не знав.
Що вам сказати про цю людину? З дев'яти ранку до години дня він допитував. Потім обідав і спав. Увечері грав на більярді в барі і там же десь до третьої години ранку напивався так, що солдат, який виконував різні доручення, привозив його додому наче мертвого.
Жабу в місті страшенно ненавиділи і кілька, разів робили спроби вбити. Тільки він, як той звір, учував замах і в найостаннішу хвилину тікав з небезпечного місця.
Він був не просто жорстокою людиною. Адже, товаришу Соловйов, навіть у найжорстокішого є своя, хай мерзенна, а все ж логіка — злитися і мучити. Жаба ніколи не злився. Він мучив спокійно і за якимсь одному йому відомим вибором. Бувало арештує людину, яка й близько до партизанів не підходила, іноді навіть пройдисвіта якогось наглядить і не поспішаючи, повільно замучить на допитах. Навіть самі гітлерівці не любили його і боялись, були чутки, що він нікому з них не підвладний і зв'язаний з якимось дуже високим начальством.
Ось так ні з того ні з сього замучив дідуся Федора Івановича. А потім викликав мене. Який він був на вигляд? Добре, я вам його опишу. Чому він залишив мене в живих? І досі не розумію. А залишив. Навіть із тюрми звелів викинути.
Мене привели до нього рано-вранці, десь о дев'ятій годині. Охорона вийшла, на його допитах ніхто ніколи не був присутній. У кабінеті були сірі стіни і дуже пахло карболкою, тютюном і спиртним перегаром — могильний запах. Посередині кабінету стояв чоловік років тридцяти шести, високий, худий, мускулистий, з дуже широкими плечима і вузькими стегнами. Можливо, він був п'яний, може хворий, тільки очі в нього були безбарвні і майже не відбивали світла. Брови, густі, світлі, сходилися на переніссі, і від них тягнувся до губів тонкий довгий ніс з плоским м'ясистим кінчиком. Він стояв, обхопивши себе за плечі руками, і дрібно-дрібно тремтів, — видно, його дуже знобило.
Він довго мене не помічав, а коли від напруження у мене в коліні хруснула кісточка, сіпнувся і запитав, чи знаю я, що мій дід здох. Я зрозуміла, що він запитував про Федора Івановича, і пояснила, як була справа. Він ще раз перепитав чи справді я не внучка йому, а потім запитав: «Де зараз Федір Федорович Гордін?» Я, кажу, не знаю і ніколи про такого не чула. Він покликав солдата і звелів викинути мене з тюрми. Я з ним розмовляла спокійно тому, що була переконана в своїй смерті. А коли мене вигнали з тюрми, я довго не відходила од воріт, усе боялась… Все здавалось, що знову схоплять, арештують і тоді вже кінець…
Кілька днів я була дуже щаслива. Відмилася, виспалась, до світла звикла. Потім прибіг Гена і сказав, що Лену Жевакіну женуть разом з іншими дівчатами в Німеччину, а Лена — потрібна людина, виконує відповідальні доручення. Гена запитав, чи не поміняюсь я з Леною, є можливість за великий хабар домовитися з гітлерівським уповноваженим. Якщо я згодна, треба зараз же йти на вербувальний пункт, а Лена залишиться і продовжуватиме роботу. «А ти однаково без толку сидиш, — сказав він. — У тебе характер тихий…» Я сказала: гаразд. Усю ніч проплакала, речі, які збереглись, тітці Полі віддала, а вранці пішла з Геною на вербовку. Спочатку німець виніс мені Ленине пальто і хустку, я наділа, а своє віддала німцеві, і він пішов, а потім прийшла Лена, і солдат штовхнув мене за колючий дріт. Я навіть попрощатись не встигла, Лена пішла з Геною. А мене одвели у відділення до дівчат.
Коли нас везли на вокзал, мені все хотілося на прощання будинок свій побачити, але йшов дощ, і я нічого не побачила, та й брезент на грузовику був наглухо застебнутий. Загнали нас, мов телят, у товарний, без грубки, без нар і повезли. З даху тече, колеса стукотять, а дівчатка плачуть і співають:
Саморобна пісня, а ми її часто співали.
В Німеччині я спочатку працювала у бауера, в селі, а потім мене бауер відіслав, бо я носила продукти нашим військовополоненим, близько був табір. За це розстрілювали, але продукти ми крали, бо не можна ж було дати пропасти своїм людям? Так що я ще дешево відбулася.