Кожна балерина була смертельним ворогом — адже на неї пожадливо дивився Робертс у польовий бінокль. Просто неможливо було відірвати його від цього жахливого бінокля. Пані Робертс посміхалась, відповідаючи на поклони дипломатів, які були в сусідній ложі, але серце її, як воно страждало, бідне, змучене ревнощами, серце, яке стікало чорною їдкою кров'ю!
— Ви аморальна людина! — казала вона ледве чутно. Бінокль здригався, проте залишався біля очей пана Робертса. Ви гидкі мені! — твердила пані Робертс, з жахом вдивляючись у зеленуваті сутінки сцени. Оркестру вже не було, це саме тіло Стручкової, майже неправдоподібне в своїй красі, виливало хвилі музики… — Ви смішні, так, так, ви смішні, гидка людино! — задихаючись від образи, шепотіла пані Робертс. Зуби пана Робертса скрипіли, але бінокль лишався притиснутим до очей… Адже єдине, чого не могла зробити залізна Елеонора, як звали її в посольстві, це вирвати з рук чоловіка бінокль!
Сьогодні, ввійшовши в ложу, Робертс обернувся до капельдинера і сказав:
— Програму, будь ласка!
Капельдинер, сутулий чоловік з хворобливим темним обличчям, подав програму. Робертс засунув руку в кишеню і, вийнявши складену вдвоє троячку, подав її капельдинерові.
— Дякую вам! — сказав капельдинер і відступив назад, затискуючи в долоні троячку.
Люстри потьмяніли, потім погасли. Почалась увертюра до «Лебединого озера». Робертс полегшено зітхнув і опустив спітнілі тремтячі пальці на бінокль.
У цей час капельдинер, замкнувшись в чоловічому туалеті, розгорнув троячку, вийняв з неї вузьку резинову трубку і вклав її в отвір, підпоротий під кантом обшлага уніформи.
Відкрилася завіса.
Несподівано залізна Елеонора простягнула руку, взяла бінокль і, вчепившись в нього всіма десятьма пальцями, приклала до очей, нічого не бачачи, але торжествуючи. Робертс неспокійно засовався. Потім він кашлянув. В середині акту він набрався хоробрості і голосно і ласкаво сказав:
— Люба, дозволь мені глянути…
Сусіди оглянулися, і залізна Елеонора змушена була здатися… Вона повернула чоловікові бінокль.
Наступного ранку капельдинер зайшов відвідати кравця і передав йому резинову трубочку.
Ще через день Горелл прийшов до зв'язкового, і той, як завжди, знемагаючи від страху, вручив йому трубочку, одержану від капельдинера, і майже виштовхнув за двері.
Повернувшись додому, Горелл послав Юлю по квас, а коли вона пішла, ввімкнув настільну лампу і, пінцетом витягнувши з трубочки аркушик паперу, через лупу прочитав усе, що зібрав Білліджер про Пономарьова, і дальші інструкції Робертса. Вивчивши записку, він спалив її на газовому пальнику саме вчасно, бо Юля вже відмикала двері своїм ключем.
— Навіщо ти грієш чайник! Я квас принесла… — роздратовано сказала вона, ставлячи бідон на кухонний стіл.
— Пити хочеться! — буркнув Горелл. — Я думав, що ти й до вечора не прийдеш…
— Я прийшла! — чомусь загрозливо сказала Юля. — Пий квас і давай поговоримо. Мені ця волинка набридла!
Обмиваючи над раковиною розчервоніле обличчя, сердито розкидаючи речі, Юля сказала, що таке життя її не влаштовує.
— Тобі це, звичайно, зручно! — казала вона, з усіх сил намагаючись стримати сльози. — Прийшов, пообідав, виспався і пішов. А я в якому становищі?
— По-моєму, я не перший обідаю і ночую в тебе! — стримано сказав Горелл, ще не розуміючи тактики Юлії.
— Це зовсім інша справа! — закричала Юля і кинула мильницю. — Вони для того й приходили, щоб переночувати й піти. А ось ти чого до мене приїхав? Другий місяць живеш, а хто ти мені?
— І я прийшов переночувати! — з образою відповів Горелл. — Але потім у мене виникло почуття до тебе… Ти ж сама все знаєш!
— Нічого я не знаю! — з болем сказала Юля. — Якщо у тебе справді почуття, чому ти нічого не говориш… не робиш нічого… Порядна б людина на твоєму місці…
— Не знаю, чого ти від мене хочеш! — з м'якою образою почав Горелл, притягуючи до себе Юлію. — Я тебе люблю, ти це чудово знаєш!
— Чого ж ти тоді… — мучилась Юля, силкуючись випросити у нього те, що вже багато років було її найзаповітнішим прагненням, і не могла. — Чого ти на роботу не влаштовуєшся? — зі злістю крикнула вона, сердячись на себе і на Горелла. — Всі люди як люди, тільки ти якийсь неприкаяний!
— Я працюю! — знизав плечима Горелл. — Я перебуваю у відрядженні…
— Не знаю я, нічого не знаю! — вигукнула Юля. — Все у тебе не так, як у людей! Якщо любиш, то чого не женишся на мені? — вирвалось, нарешті, у неї з болем.
— Будь ласка! — знизав плечима Горелл. — Якщо ти хочеш зареєструватися, давай зробимо це…
— Ні, ти серйозно? — сказала Юля, ніяковіючи, вірячи і не вірячи. — Ти правду кажеш?
— Звичайно, правду! — спокійно сказав Горелл, голублячи Юлю, і під цієї ласки вона раптом почала жалібно плакати. Вона розуміла, що він бреше, що ніколи не одружиться з нею і любові ніякої між ними немає. Але навіть не це було найтяжчим і найобразливішим. У житті Юлі було багато чоловіків. І з жодним із них вона не почувала себе такою безправною, занепалою, приреченою жінкою, як з Гореллом. «Навіщо він мені бреше? — марно запитувала себе Юля. — Жилплоща моя потрібна? Дурниці, у нього ж є гроші, він скрізь кімнату може найняти! Чого йому треба?»
І тут же завмирала від страху: а що як усе — правда? Може, Горелл не бреше, а вона сама вигадує, чіпляється… І сама ось такими причіпками занапастить своє щастя! Що коли він розсердиться і піде?
— Ну, перестань, перестань! — ласкаво просив Горелл, розгладжуючи волосся Юлі. — Все буде добре! От слухай, ти хотіла купити собі шубу. Візьми ось це… і пошукай собі підходящу! Принаймні буде заняття… Перестань, чуєш?
Він витягнув із своєї глибокої кишені пачку грошей і поклав Юлі на коліна.
Схлипуючи, ображена Юля підвела голову і глянула на Горелла. Ліва щока його ледь-ледь тремтіла, і він швидко відвів очі, так багато злості і роздратування в них було… І тут вона вперше злякалася Горелла.
Вночі Горелл сказав Юлі «правду» про себе.
— Тільки мовчи! — попередив він її. — Нікому ні слова, інакше і мене підведеш, і сама постраждаєш. Ти все ж таки мені дружина, хоч ми поки що й не зареєстровані. Ти повинна берегти мене! Офіціально я працюю інженером-товарознавцем в одному главку. Але це тільки для документів. Ширма! Насправді я переправляю з Грузії шкіри і лак для шевців-кустарів. Це дуже вигідне діло…
— А якщо попадешся? — злякано спитала Юля.
— Не попадусь! — посміхнувся Горелл. — І взагалі через рік я це діло кінчаю. На той час у мене будуть великі гроші, ми з тобою купимо будиночок десь у Сухумі, сад мандариновий і заживемо.
— Костю, невже це буде? — спитала Юля і, пригортаючись до нього, беззвучно заплакала. — Костю, гріх тобі! Я нещасна жінка з розбитим життям… Якщо тільки ти мене обдурюєш, тобі відомстить за мене доля! — твердила вона, притуляючись мокрою щокою до плеча Горелла.
— Безглуздо все це! — раптом чітко сказав уголос Горелл.
— Що безглуздо? — злякано підвела голову Юля. — Про що ти, Костику?
— Лежи, лежи, це я так! — напружено засміявся Горелл. — Сваритися нам з тобою безглуздо. Ось я про що… — заспокійливо пояснив їй.
Не міг же він їй сказати, що згадав у цю хвилину, як кілька місяців тому в Парижі дружина одного комерсанта, зв'язаного з лабораторіями видатних учених, ось так же плакала у нього на плечі. «Я роблю задля вас злочини, Аллан! — схлипувала вона. — Я зраджую чоловіка, добуваю для вас ці жахливі відомості… Але пам'ятайте, є бог! Я нещасна жінка з розбитим життям, і якщо ви обдурюєте мене, — він вам відомстить!»
«Та-ак! — подумав неприязно Горелл. — Якби я боявся тільки господа бога! Яке б це було чудове, спокійне життя!..»
Але так чи інакше Юля на якийсь час заспокоїлась і з ранку до вечора ходила по магазинах, прицінюючись до шуб, відрізів і комірів.
Горелл вирушив до Пономарьова.
Досить багато часу довелося потратити на телефонні дзвінки, перш ніж він розшукав Олександра Петровича в одному з московських інститутів Академії наук. Білліджер натрапив на вірний канал: при першій же згадці про родину Горбачових голос Пономарьова втратив будь-яку офіціальність, а хвилин через двадцять, одержавши перепустку, Горелл уже заходив до нього в кабінет.