— А чому ти будинок запам'ятав? — спитав капітан Захаров.
— Чорт його знає! Коли від'їжджав, узяв та й подивився для чогось на дощечку з номером. Ну от. Спочатку я ніби навіть задоволений був, — от, думаю, дві сотні за якихось двадцять п'ять хвилин заробив. А потім чогось почав хвилюватись… Увечері батькові розповів, він каже: «Дурень ти і паразит! Відняли б, — каже, — у тебе права на півроку за порушення, от тоді й живи на ці дві сотні…» Після цього три дні нічого не говорив. Потім сказав, що треба до дядька з'їздити, порадитись. У неділю з'їздив, увечері повернувся, вилаяв мене та й каже: «Іди і все розкажи, бо при сучасній міжнародній обстановці…»
Смирнов підвівся і сказав Захарову:
— Коли закінчите з товаришем, зайдіть до мене.
У дверях він знову почув сповнений досадою голос капітана Захарова:
— Чудак ти, більш нічого! Де ж ти раніше був?
Смирнов зачинив двері.
Відпустивши шофера, капітан Захаров зайшов до Смирнова і потім, не затримуючись у нього, пішов з відділу..
Він повернувся через день і поклав на стіл Смирнова дві фотокартки — Юлії і Горелла.
— Живе у цієї громадянки. Прописаний як Клебанов Костянтин Іванович.
— Та-а-ак!.. — зосереджено протягнув Смирнов, розглядаючи фотографії. — Шофер пізнав? Ну що ж, тепер можна спокійно чекати відповіді з Челябінська. Новин для нас у ній не буде. Ви не розкрили себе?
— Все благополучно, товаришу полковник! Ручаюся, що вони не підозрівають, коли і як їх сфотографували.
— Це дуже важливо. У мене на вас серйозні види, Олексію Даниловичу! — повільно промовив полковник, розминаючи папіросу в пальцях. — Ви повинні йти у відпустку?
— Повинен був, Гарасиме Миколайовичу! Нічого, почекаю.
— Родина ваша у матері в селі?
— Так… Літо ще тільки почалося. Встигну, Гарасиме Миколайовичу.
— Я думаю, що встигнете. Навряд чи операція затягнеться. Передайте всі поточні справи капітанові Берестову. Ні про що стороннє більш не думайте. Треба в кулак зібратись, Олексію Даниловичу!
— Зрозуміло, Гарасиме Миколайовичу. Дозвольте йти до Берестова?
— Так, виконуйте. Скажіть йому, коли прибуде повідомлення з Челябінська, нехай подзвонить мені додому. Я приїду.
Повідомлення з Челябінська прибуло того ж вечора. В ньому було сказано, що інженер Клебанов Костянтин Іванович справді працює головним інженером ремонтно-механічних майстерень, але у відрядження до Москви не виїжджав, перебуває на місці. Горбачови пам'ятають По-номарьова і ставляться до нього дуже добре. Подруга Соні Горбачової, Валя Макарова, вчиться у Челябінську, вступати на фізичний факультет не думає, і, головне, Горбачови ніколи не дозволили б собі просити рекомендаційний лист для вступу в інститут «по блату»…
Надійшла також довідка з Ленінської бібліотеки, з якої Смирнов довідався, що Георг Білліджер протягом кількох днів вивчав челябінську газету.
Так зв'язалися, нарешті, в струнке ціле розрізнені обривки відомостей.
Тепер уже не тільки було ясне обличчя Горелла, а й стали відомі імена його керівників, відома навіть адреса диверсанта.
Що ж, мабуть, усе вже зроблено.
Лишилося розповісти про останній, заключний епізод із недовгих пригод шпигуна і диверсанта Горелла на нашій землі, і повість закінчено.
Насправді ж усе багато складніше.
Від Робертса, Білліджера, Горелла та кравця, можливо протягнулися злоякісні паростки, які ведуть до ще не викритих зрадників. Викрити їх і піймати на гарячому керівників — таке завдання розвідника.
Ось чому генерал, відмітивши на карті будинок біля Ермітажу значком, кинув олівець і сказав Смирнову:
— Ну що ж, Гарасиме Миколайовичу! Мабуть, почнемо! Отже, ви пропонуєте кандидатуру капітана Захарова? У мене заперечень немає! Згоден!
Горелла до нестями дратувала Юля.
Давним-давно минув той час, коли близькість із жінкою примушувала його відчувати щось, крім тяжкого напруження. Він сходився з жінками тільки тоді, коли це було потрібно, і поривав у ту секунду, коли втрачав діловий інтерес.
Але через якийсь проклятий збіг жінки завжди шукали близькості з Гореллом. Для нього це було і благо і нещастя. З допомогою жінок він здобував найбільші свої перемоги, і вони ж завдавали йому багато ускладнень і клопоту.
Ось тепер Юля. Вона все плакала. Вона підозрівала і ревнувала його, намагалася вистежувати і довела до того, що Горелл уже ледве стримувався в її присутності.
Горелл намагався заспокоїти Юлю подарунками. Кілька разів він приносив їй цінні речі: каблучку, золотий годинник, сережки.
— Тварина! — кричала Юля, кидаючи годинник на підлогу. — Чого ти не скажеш, як мені далі жити? Тридцять два роки! Що далі? У мене ж життя пропадає, розумієш ти це чи ні? Я хочу бути, як усі, людей бачити! Чого у нас дома люди не бувають? Чому ти не можеш, як усі?
Горелл не розумів, чого їй треба. Він робив усе, що до цього часу влаштовувало найвимогливіших жінок. «Признавшись», що він спекулянт, Горелл перестав обмежувати себе в грошах. Юля могла тепер витрачати майже стільки, скільки хотіла… Чого ж іще?
— Чому ми ні до кого не ходимо? — кричала Юля. — Де твої батьки? Чого не розкажеш про себе? Криєшся? Покинути мене хочеш, так?
Горелл скрипів зубами і вигадував для неї ще одну біографію.
Звичайно, він давно б пішов від неї, але дуже вже зручною була ця маленька, добре ізольована квартирка з трьома, як установив Горелл, виходами. Незважаючи на малюсінькі розміри, в ній були чорний і парадний ходи, а вікно в кухні лише на метр піднімалося над дахом сусіднього двоповерхового будинку, який виходив до того ж у провулок.
Справа, задля якої він прибув сюди, наближалася до кінця.
Робертс повідомив, що переправляє першу серію апаратури.
Другого липня, як і було наказано в інструкції, група іноземців вирушила на пікнік у передмістя Москви. Тільки два чоловіки знали про мету пікніка — Робертс і Білліджер. Усі інші щиро раділи можливості подихати свіжим повітрям, випити за рахунок Робертса і потанцювати на зеленому лужку.
Прибувши на місце, Робертс завів свою машину в кущі. Мадж і місіс Робертс за допомогою шофера з другої машини розіслали на траві килими і дістали посуд та продукти.
Чоловіки нарізали гілок, щоб підкласти під килими, і розчистили лужок для танців.
Це був справжнісінький веселий пікнік. Спочатку всі випили за здоров'я рідних там, дома. Згадали студентські пікніки. Дружина Робертса докладно розповіла, як вони провели свій медовий місяць, подорожуючи по містах Європи, оглядаючи собори. Робертс повідомив, що він зараз пише книгу про собори Англії, Мадж з ентузіазмом підхопила, що вона передруковує глави з цієї книги і часто не може витримати, кидає друкувати і читає наступну главу до кінця, так зворушливо і цікаво розповідає автор про собори. Білліджер сказав, що хотів би провести свій медовий місяць на яхті, він завзятий яхтсмен — це спадкова пристрасть у їх родині: він почав під керівництвом батька з того, що побудував легку яхту. Дружина Робертса зауважила, що для медового місяця Білліджерові було б непогано знайти спочатку жінку, і очима підказала Мадж, щоб вона ще поклала Білліджерові крабового салату. Мадж почервоніла і слухняно взялася за ложку. Випили за майбутнє весілля Білліджера.
Робертс завів патефон. За кілька хвилин усі танцювали, сміючись і ковзаючи по траві. Мадж почала навчати Білліджера танцювати самбо, та незабаром Робертс відкликав його до своєї машини. Мадж почала було танцювати з шифрувальником, але дружина Робертса похитала головою і очима показала їй в сторону машини, майже схованої в кущах, де возилися над чимсь Білліджер і Робертс. Мадж покинула шифрувальника і слухняно попрямувала до Білліджера, але на півдорозі її зупинив голос Робертса.