— Так ото зразу й ремінь! До яких же пір, цікаво?
— Людо, де ти? Спати…
— Посиділи! — зітхнула якась із дівчат, підводячись. — Ігор хотів з гітарою прийти… А все-таки Вірка гарно «Голубку» співає. Як актриса!
— А що хорошого, що хорошого? — знову зачастив дитячий голос. — Дуже низько бере.
Дівчата пішли. Через деякий час до колод підійшли юнаки. У одного з них в руках біліла гітара.
— Пізно вже, не прийдуть, — сказав хтось із них.
— А я нікого не жду! — різко перебив той, що з гітарою. — Ще та дівчина не народилась, яку б я ждав!
— Орли, ходімо у скверик!
— Чого там не бачили? Я спати піду! — рішуче сказав власник гітари і пішов до дверей флігеля. За ним, тихо перемовляючись, пішли й інші.
Тиша тривала недовго. На колоди сіли жінки. Вони говорили неквапливо, відпочиваючи після важкого, заповненого турботами дня, втішаючись тим, що діти і чоловіки нагодовані, умиті, заспокоїлись до ранку.
Вони сиділи довго, і розмова то вщухала, то знову розгорялась навколо слова, кимось кинутого.
В кімнатах з розчиненими навстіж вікнами на різні голоси цокали і били годинники.
Звідкись із глибини будинку долинув низький жіночий голос, що заспівав «Голубку».
Жінки, не змовляючись, замовкли. Мовчання, з яким вони слухали пісню, було важким, осудливим.
— От люди бувають! — сказала, нарешті, одна з них, оглядаючись в бік будинку, звідки вже не лилася пісня. — Пускають себе на розпал. Чуже життя потішають. А від розпалу тепла нема — спалахне і погасне.
— У них вся сім'я така, — відгукнулась інша. — Василь Петрович од горілки згорів, Ганна сім'ю покинула, Федька за крадіжки на фабриці — посадили… Сама Вірка зосталась, та й та в розход пішла.
— А хто в неї сидить?
— Шантрапа якась! Хіба хороша людина з першого разу запівніч залишиться? На добраніч, сусідоньки, ноги самі додому несуть! У мене завтра всі на першу зміну йдуть. А відносно Вірки треба, сусідоньки, завтра дружніше зібратись та поговорити з нею. Не послухає по-доброму, знайдемо іншу управу. У нас діти, нам не личить бруд у домі розводити.
Берестов розумів, що йому без допомоги не справитись. Він вважав, що Горелл навряд чи залишиться ночувати у незнайомому місці. У всякому разі на нього це не схоже… Значить, у першу-ліпшу хвилину він може вийти і піти далі. Вночі, на безлюдних вулицях, освітлених місяцем, стежити за людиною одному важко.
Жінки порозходились. Одна з них стояла і наполегливо й лагідно кликала:
— Васю, Васю, пес обідраний, іди я тобі супку дам, а тоді знову підеш шаландать.
З даху сарайчика сплигнув довгий і плоский чорний кіт із зухвалими зеленими очима. З мурчанням він кинувся до жінки і заходив навколо її ніг, виляючи твердим хвостом, загнутим на кінці, мов у скорпіона.
Берестов уже знав по голосу цю жінку. З її реплік у загальній розмові він дізнався, що її кілька дорослих синів і чоловік працюють на одному заводі. Дочка — лікар, поїхала з чоловіком-льотчиком на Чукотку, і ще росте в сім'ї вихованка-сирота, що зосталась після смерті старих друзів. У розмові вона нікому не суперечила, чужих слів не осуджувала, та коли звертались до неї, твердо висловлювала свою думку.
— Ходімо додому, супку поїмо! — повторила жінка котові, і він, завищавши, першим кинувся до дверей флігеля.
— Матусю! — тихо покликав Берестов.
Жінка спинилася і огляділась.
— Матусю, підійдіть сюди, будьте ласкаві! — тихо повторив Берестов.
Жінка підійшла і з мовчазним, недовірливим здивуванням глянула на Берестова, який ще й досі лежав між колодами.
— Матусю! — сказав Берестов, не підводячи голови. — Близько од вас перебуває одна шкідлива людина. Мені її вистежити треба. Я вам дам папірець з номером телефону, куди треба подзвонити, ви йдіть зараз в автомат і акуратненько скажіть, що Берестов просить прислати людей, Піонерська вулиця, двадцять один. Все, більше нічого не треба, зрозуміють, тільки ви скоріше!
Олівцем він написав на клаптику паперу номер телефону і простяг папірець жінці. Вона взяла його руку разом з папірцем своєю сильною, теплою рукою, не випускаючи пригнулась низько, до самого обличчя, заглянула в очі і, кивнувши, не сказавши й слова, встала і пішла до воріт.
Минуло щось із півгодини.
Нарешті, Берестов помітив, що темрява в кутку воріт ніби згустилась. Берестов підняв руку і ребром монети відбив на колоді умовлений дроб. Тінь ковзнула вздовж паркана і незабаром матеріалізувалась у купі колод поруч з Берестовим.
— У флігелі! — шепнув Берестов, не рухаючись. — Схоже на те, що кімната вікнами на той бік виходить. Співали там, по звуку визначив. Перший поверх. Обов'язково треба на тому боці поставити, може втекти у вікно.
— Зробимо, товаришу капітан! — шепнула тінь. — Вам полковник наказав негайно у відділ їхати. Машина в кінці вулиці стоїть, у дворі будинку № 4. Все буде в порядку!
— Скільки вас прибуло?
— Вистачить! — запевнила тінь. — Оточимо увагою з усіх боків!
— Як Захаров?
— Погано! Ні, товаришу капітан, він од нас більше не втече. Їдьте спокійно!
Віра і її кімната не сподобались Гореллу.
Кімната була стиснута з усіх боків сусідами. Стіни її пропускали голоси. В коридорі весь час возились діти і проходили дорослі. Горелл відчував, що його відвідини привернули увагу всього будинку; він жалкував, що прийшов.
І перш ніж піти, він вирішив пересвідчитись, що за ним не стежать, обійшов двір, заглядаючи в темні кутки, вдивляючись у тіні.
Оглянув купу колод, скинутих коло флігеля.
Навкруги було тихо і безлюдно.
Горелл вийшов за ворота.
Починало світати. Темрява вицвітала в деревах, будинки і предмети ніби слабо світились у півтемряві. Горелл пішов вулицею.
Шкода, що не міг бачити в цей момент капітан Захаров, як його товариші «проводжають» Горелла! Дуже вже здорово цього разу в них виходило.
Шкода, що не бачив полковник Смирнов своїх працівників у цю тривожну, довгу ніч. У нього відлягло б від серця.
Вулиця була безлюдна. Нею йшов тільки Горелл. Для нього зараз було життєво важливим визначити, чи нема за ним переслідувачів. Од цього залежали всі його дальші плани і вчинки, доля справи і, треба прямо сказати, його власне, неоціненне життя.
Кілька разів він спинявся, вдивлявся і прислухався.
Двічі він застосовував безпомилковий спосіб перевірки. Першого разу перестрибнув через паркан і не побіг, а припав очима до щілини в дошках і довго вслухався в дихання безлюдної вулиці.
Ні, він був сам. Ні звуку, ні тіні!
Другого разу він шмигнув у ворота і знову довго вдивлявся і вслухувався.
Таки справді він був однісінький у цей білий глухий ранок.
Він вийшов з воріт і тепер уже пішов рівним кроком втомленої людини, яка з задоволенням повертається додому, на відпочинок.
А по п'ятах за ним ішли люди в огидно вологому від величезного напруження м'язів одязі, готові йти так, якщо буде потрібно, багато годин і днів, поки не замінять товариші або не буде розпорядження вийти ворогові назустріч і назавжди відрізати йому відступ.
Неправильно було б сказати, що Миша Соловйов у ці напружені для його товаришів дні нічого не робив або виконував незначні доручення.
Він працював багато і старанно, але все, що він робив, не мало ніякого відношення до Горелла. Смирнов наче забув про юнака. Нагадувати про себе було марно, і Соловйов вирішив, що він невдаха і що його життя в основному зіпсоване.
— Молодший лейтенанте! — сказав Смирнов, викликаючи одного ранку до себе Соловйова. — Відправляйтесь на цю адресу і привезіть до мене товариша Кубикова Ігоря Олександровича.
Дорогою Ігор Олександрович безперервно говорив, і все, про що він заводив мову, було новим і цікавим для Миші. І в самій зовнішності Кубикова було щось дуже молоде, привабливе.