З цієї хвилини мовчання прокурора набрало героїчного характеру. Через п'ятнадцять хвилин Смирнов вирішив, що реванш за зайві турботи, яких йому завдав прокурор, взято.
— Коли б хоч один шанс був за те, що штука вибухне, Федоре Івановичу, ми б її отут у свій посуд не пересаджували… Адже, крім нас, люди навкруги! Знайшли б спосіб ізолюватись!
— Та ні, я просто з цікавості! — полегшено сказав прокурор.
— Добре! — з задоволенням сказав Кубиков і почав обережно натягувати замшовий чохол на приготований кубик з мастикою. — Тепер хоч куди!..
— Товариші, ви тільки глядіть не переплутайте! — затурбувався Смирнов, але Коротков усміхнувся і показав йому вилучений запаяний кубик, — відмічений жирною чорною цифрою «1».
— Коли б Ігор Олександрович міг помилятись, — сказав він посміхаючись, — нас би з ним давно на світі не було…
Знову задзвонив телефон.
— Слухаю! — відгукнувся Смирнов. — Послала двірника за слюсарем? Ну, затримайте його хвилин на двадцять яким-небудь ввічливим способом… Дійте!
— Закругляйтесь, товариші! — сказав полковник, і інженер почав акуратно укладати прилад у чемоданчик, уточнюючи кожний рух по фотографії. Вилучену з приладу вибухову речовину інженер упакував в окремий ящик.
— Експерти можуть бути вільні, — сказав Смирнов, дивлячись на годинник. — Товаришу Коротков, вас зараз проведуть до Ермітажу, там стоїть наша машина. Ми ще затримаємось тут хвилин на п'ятнадцять! Акт експертизи оформимо завтра, я вам подзвоню. Велике вам спасибі, товариші! — і, повернувшись до Миші, сказав: — Проведете і йдіть у відділ, тут ви більше не потрібні.
Інженер згорнув простиню і вкинув її в чемодан з інструментом. Потім він узяв лупу і почав досліджувати підлогу, перевіряючи, чи не залишилась де-небудь у щілинах металева стружка.
Миша, Коротков і Кубиков спустились по сходах і вийшли на вулицю.
— Цікаво! — сказав Кубиков, спинився і почав шарити в кишенях, шукаючи сигарети.
— Проходьте, проходьте, будь ласка! — настійливо сказав Кубикову шофер грузовика, який оглядав на краю тротуару зняту з колеса камеру.
— Що таке? — не зрозумів Кубиков і накокошився. — Що йому від мене потрібно?
— Ходімо, Ігоре Олександровичу: це наша людина! — поспішно сказав Миша, беручи під руку Кубикова. — Там, далі покуримо.
Мовчки вони дійшли до Ермітажу і сіли в машину.
Смирнов вийшов з квартири Юлі останнім. Він затримався на порозі, окинув поглядом усі речі, до яких доторкувались, і, полегшено зітхнувши, зачинив за собою двері.
Він не знав, що в цей час капітан Захаров уже лежав у траві з розрізаними легенями. Він не знав також, що Горелл ніколи більше не прийде в квартиру Юлі, не доторкнеться до чемоданчиків…
Уся ця складна операція, що потребувала величезного напруження багатьох людей, була зроблена даремно…
Втомлені, притихлі і винуваті, прибули у відділ учасники останньої операції в справі Горелла.
Захаров ще дихав, коли до нього підбігли. Трохи далі в алеї знайшли хлопчика. Виявилось, що в нього зламано два ребра. Він не плакав навіть тоді, коли його оглядав хірург, і не міг вимовити й слова. Вираз жаху і недовір'я ніби примерз до голубих, широко відкритих очей хлопчака. Лікарі визначили нервовий шок.
Захаров не приходив до пам'яті. Йому перелили кров, скликали консиліум і ждали кінця, бо надії на врятування пораненого не лишилось.
Учасники операції доповіли про свою невдачу генералові і Смирнову. Крім Захарова, не повернувся у відділ Берестов. Він відстав під час погоні або з ним трапилась біда.
Відпустивши людей, Смирнов стурбовано поглянув на генерала.
Піймавши його погляд, генерал сказав:
— А що інше міг зробити Захаров? Ні, Гарасиме Миколайовичу, вчинок капітана — свідчення сили нашої, а не слабкості.
— Я дуже радий, що ви так гадаєте! — швидко сказав Смирнов і полегшено зітхнув. — Знаєте, ми ж тільки почали разом працювати! Дуже важливо, коли розумієш один одного… Є якості, товаришу генерал, які вже настільки міцно вросли в характер радянської людини, що знищити їх можна тільки разом з людиною…
— Так! — погодився. генерал. — Ви праві. Звичайно, зараз вони інколи на цьому грають. Але в результаті, Гарасиме Миколайовичу, завжди програють! От Берестов мене непокоїть! Він же дуже справна людина! Що могло з ним трапитись?
Близько трьох годин ночі черговий по відділу зняв телефонну трубку.
— Вибачаюсь! — сказав немолодий жіночий голос. — З вами говорять від товариша Берестова.
— Слухаю вас! Слухаю вас, громадянко! — поспішно сказав черговий. — Записую, говоріть!
— Товариш Берестов просить, щоб якнайшвидше прислали людей на Піонерську вулицю до будинку номер двадцять один…
— Повторіть, будь ласка!
Жіночий немолодий голос старанно повторив адресу.
— Все!.. — сказала вона. — Більше він нічого не сказав. Тільки ви вже постарайтесь! Дуже просив. Будьте здорові, до побачення.
Черговий подзвонив у гараж, викликав машину і набрав номер домашнього телефону полковника Смирнова.
— Наш відсталий привіт з дороги прислав, — сказав черговий. — Жаліється, що одному скучно…
— Нехай група виїжджає! — сказав Смирнов. — За мною також пришліть машину!
Того ранку, коли Горелл пішов на побачення з Захаровим, Юля умовила себе, що все обійдеться, все буде гаразд. Треба тільки бути веселішою, більше бачитись з людьми і брати від життя все, що воно може дати.
Це рішення Юля прийняла під душем і тут же почала готуватись до нового життя. Вона по-новому зачесала волосся, пригладивши його бріоліном і щіткою, наділа тільки що пошите плаття з прохолодної тканини бузкового кольору і почала розмірковувати, куди б їй податись до повернення Горелла.
У прихожій подзвонили.
Горелл цілою серією страшних оповідань про випадки пограбування самітних легковажних жінок, що живуть в ізольованих квартирах, привчив Юлю ретельно допитувати всіх відвідувачів.
Юлі відповів жіночий голос.
— Здрастуйте, товаришко Харитонова! Я ваша сусідка по будинку з двадцять другої квартири. Відчиніть, будь ласка.
Юля відчинила двері. Перед нею стояла усміхнена жінка… але Юля не помітила її обличчя! Юля побачила туфлі на ногах у жінки, і під грудьми у неї відразу стало болісно і холодно…
Про такі туфлі Юля мріяла все своє життя! Малинові, з найм'якшої шкіри, з товстою обтічною підошвою і каблуком, вирізаним з одного куска пробки! Юля ще раз подивилась на лінію носка і відчула ненависть до цієї щасливої, усміхненої жінки. Кожен може усміхатись у таких туфлях!
— Пробачте, будь ласка! — сказала гостя. — Я до вас в одній секретній жіночій справі. Можна зайти?
— Заходьте! — сухо запросила Юля, знизавши правим плечиком. Виявилось, що в цієї нахаби, що вривається в чужі квартири, і плаття незвичайне! Скроєне з одного куска голубого крепу, воно облягало фігуру, як рукавичка! І важке малинове намисто!
— Я вас бачу вперше! — вороже сказала Юля.
— Я приїхала минулого тижня… — відповіла усміхаючись гостя, стоячи вже в прихожій, — до двоюрідної сестри в двадцять другу квартиру. Мене звуть Галина Миронівна! Бачите, я помітила, що ви елегантно одягаєтесь. Справа в тому, що я хотіла б продати деякі речі… Тільки це між нами, а то мені попаде від чоловіка! Знаєте, у мужчин на це дивні погляди…
— Туфлі у вас є? — швидко спитала Юля, дивлячись на ноги гості.
— Є… Такі ж, як і на мені, тільки зелені! У вас який номер?
— Тридцять шостий! — задихаючись відповіла Юля. — А ці? Ці ви не продасте?
— От і не знаю! — зам'ялась гостя. — Про ці я якось не думала… Вони ж уже ношені! Ви поміряйте спочатку, може не підійдуть!
— Підійдуть! — відрізала Юля, сіла на стілець у прихожій і тремтячими руками поміряла туфлю. Гостя стояла, підігнувши ногу, і співчутливо стежила за спробами Юлі втиснутись у туфлю.
— Якраз! — сказала Юля, з насолодою розтопирюючи пальці в туфлі. — Скільки ви за них хочете?