— Знаєте що? — запропонувала гостя. — Давайте зайдемо зараз до мене! Ви поміряєте зелені, подивитесь ще дещо… А там вирішимо. Я думаю, ми домовимось!
— Двадцять друга квартира… Це в тому під'їзді на п'ятому поверсі?
— Так… З балконом!
— Ходімте! — рішуче сказала Юля, встаючи з стільця.
— Тільки туфлю мені хоч поки що віддайте! Я ж боса не дійду, — засміялась гостя.
У двадцять другій квартирі нікого, крім Галини Миронівни та Юлі, не було.
— Сестра з дитиною поїхала у справах, а її чоловік у відрядженні, — пояснила Галина Миронівна, відкриваючи чемодан та висипаючи на диван купу речей.
З півгодини Юля не могла вирішити; що ж їй все-таки взяти. Вона групувала, перекладала, додавала. Галина Миронівна не поспішала, охоче показувала Юлі кожну річ, надіваючи її на себе і приміряючи на Юлі.
Потім вони говорили про те, які речі їм хотілося б пошити і купити. Потім підраховували вартість відкладених Юлею речей.
Галина Миронівна дістала купу модних журналів, і Юля не помітила, як минав час. Нарешті, опам'ятавшись від солодкого трансу, Юля згадала, що Горелл може бути вже дома. Він дуже нервує і сердиться, коли вона куди-небудь виходить.
Юля склала відібрані речі і встала.
— Ходімте зі мною! — сказала вона. — Я вам дома гроші віддам…
У дверях Галина Миронівна довго торгала і крутила замок, дмухала собі на пальці і знову намагалась відімкнути двері.
Замок зіпсувався.
Юля поклала речі на стілець у прихожій і спробувала сама відчинити двері. Нічого не вийшло.
— З ними інколи буває! — зніяковіло сказала Галина Миронівна. — Ой господи, яка досада! Мені треба поспішати до зубного лікаря.
— Може двірник у дворі внизу ходить, треба його покликати! — сказала Юля. — Він спробує відімкнути з того боку, ми йому ключ скинемо…
Юля підійшла до вікна і почала дивитись униз. Двірника внизу не було.
— Але ж я поспішаю! — жалібно сказала Юля. — Знаєте, якщо мій чоловік повернеться раніше і не застане мене, буде неприємність! Ось що ми зробимо! Ми пошлемо хлопчаків за двірником і попросимо його привести слюсаря.
Проте минуло ще багато часу, перш ніж слюсар зламав замок. Галина Миронівна зігріла чаю і вгостила Юлю, але в тієї настрій все підупадав і підупадав… Навіть речі її тепер не радували! Хотілось одного — прийти додому і переконатись у тому, що Горелл, як завжди, лежить на дивані, простягнувшись, заклавши руки під голову, і дрімає… Він тепер майже завжди дрімав. Він говорить, що це на нервовому грунті.
Горелла дома не було. Юля віддала Галині Миронівні гроші і провела її.
Вечоріло.
Юля дістала з холодильника продукти і приготувала обід.
Горелл не приходив.
Юля розсердилась. Рішення почати нове, безтурботне, веселе життя тепер здавалось безглуздим. Тепер вона думала про те, що життя її безнадійно зіпсоване, а Горелл, безсумнівно, живе з іншою жінкою і тільки чекає нагоди, щоб покинути її, Юлю.
Щоб не думати про це, вона знову розглянула речі, куплені у Галини Миронівни. Приміряла.
Смеркало.
«Тварюка! — сказала в думці Юля, звертаючись до Горелла. — Завжди робить тільки те, що йому хочеться. Всякий інший подзвонив би, що затримується. Ну й чорт з ним! Я теж буду робити все, що захочу».
Вона взула нові малинові туфлі, наділа куплений у Галини Миронівни капелюшок-ковпачок із чорної соломки з султаном із білих пер, взяла сумочку і вийшла з дому.
Вже майже зовсім стемніло.
Біля входу в Ермітаж стояли юрби нарядних жвавих людей. Грала музика.
І така нудьга охопила Юлю, що коли б вона не боялась за вії, підфарбовані тушшю, обов'язково б заплакала. Закусивши губу, вона пройшла мимо Ермітажу до бульвару.
На лавках сиділи закохані і пошепки вели свої нескінченні, «дуже важливі» розмови.
Юля сіла на лавку. Вийняла з сумочки папіросу і закурила. Якийсь чоловік сидів поруч, відкинувшись на спинку лави, і, мабуть, дрімав, а може, думав про щось своє. На ньому був дорогий світлий костюм. Юля обернулась до нього і сказала:
— Мужчино, мені сумно!
Він повернув до неї голову, вглядівся і недовірливо спитав:
— Юлечка?
Юля бігла до виходу з бульвару, не оглядаючись, вперше в житті відчуваючи, що сором може бути непереносним. «Тільки б не наздогнав! — думала вона. — Тільки б не почав розпитувати! Коля Клименко! Найкращий друг Харитонова… Ні, додому, додому… Може, там, у вікні, вже засвітилось світло! Може, Кость дома…»
У квартирі, як і раніше, було темно і порожньо. Юля скинула плаття і туфлі, накинула халатик і спинилась, не знаючи, що робити, що думати далі. Потім вона згадала про чемодани з товаром. Якщо Горелл пішов назавжди — він узяв їх із собою… Юля кинулась до шафи. Чемодани, як і раніше, стояли на полиці.
«Якщо він мене покинув, я продам шкіру! — подумала Юля. — Піду до шевця і продам… Треба подивитись, що це за шкіра… Він казав — лак!.. Лак дорого коштує!»
Юля зняла з полиці чемодан, повозилась із замками, не зуміла відімкнути, зламала і побачила дивної форми предмети, обтягнуті чохлами з чорної замші. Вона взяла один з них, найбільший, і розстебнула замшовий футляр. Блиснула фіолетова металева лопать пропелера. Юля квапливо застебнула кнопку і поклала дивний предмет у чемодан. Сховавши чемодан у шафу, вона сіла на диван.
— Господи! — сказала вона тоскно і голосно… — Господи, що ж це таке?
Зараз же пам'ять послужливо нагадала їй десятки великих і дрібних фактів, на які вона не хотіла або боялась звернути увагу. Серед них був дуже страшний; тільки від згадки про нього по Юлиних плечах пробігали мурашки.
Лягаючи спати, Горелл завжди роздягався в темряві. Одного разу Юлі щось було потрібно, і вона несподівано засвітила лампу на нічному столику в той момент, як він роздягався.
— Ти що? — люто спитав Горелл, намагаючись закритись одягом. Але Юля встигла побачити, що стегна його оперезані тонким ремінцем і на ньому, притиснута до внутрішнього боку ноги, висить плоска пістолетна кобура.
— Люмінал!.. — сонно пробурмотіла Юля, інстинктивно прикидаючись, що нічого не помітила… — Дай мені таблетку, а то знову не засну! — сказала вона і повернулась до стіни.
Горелл завжди сам чистив і прасував свій одяг, але через тиждень після цього Юля вибрала момент, коли він вийшов у ванну, і засунула руку в кишеню його штанів: підкладка в кишенях була розрізана збоку, так що Горелл міг кожної миті непомітно дістати зброю.
«Він же спекулянт! — намагалась заспокоїти себе Юля. — Переносить партії контрабанди! Мабуть, так треба!»
І постаралась зараз же забути про цей випадок.
— Він — небезпечна людина! — майже вголос сказала Юля і, розтуливши руку, кинула ключі від шафи на диван. — З ним можна загинути! От тільки якщо я заявлю про нього, можливо врятуюсь… Якщо завтра не прийде — заявлю!
Горелл не повернувся.
Так зустрілись полковник Смирнов і Юля.
Смирнов дивився на Юлине біле обличчя і блискучі очі, що жили на цьому скованому страхом обличчі окремим, неспокійним життям, і вирішив, що зробив правильно, відмовившись від думки використати Юлю для викриття Горелла. Здавалося б, що це був найпростіший варіант. Хто був до Горелла ближчий, ніж вона? Але майже все недовге життя цієї жінки свідчило про звичку до душевного бруду. Вона завжди шукала легких, обхідних стежок, ніщо для неї не було дорогим, вона завжди ховалась за чужі спини — ось і тепер прийшла сховатись за надійну спину закону.
— А коли б громадянин Клебанов повернувся додому, ви б не прийшли до нас? — спитав Смирнов.
— Н-ні, звичайно, тобто прийшла б, звичайно! Прийшла б! Обов'язково….
Ні! На допомогу таких людей не можна розраховувати.
— Отже, ви заявляєте, що він займається спекуляцією і носить при собі зброю… Більше ви нічого про нього не знаєте?
— А… що?.. — з готовністю спитала Юля, подаючись усім тілом вперед і впиваючись в обличчя Смирнова. — Що б ви ще хотіли знати?