Вона від таких листів втрачала розум! А тут іще раз на півтора-два роки з'являлись ід нього люди з привітами, листами і посилками. Все це були наші, за їхніми словами, радянські люди і з Мещерським зустрічались у відрядженні за кордоном.
Якби ви знали, Гарасиме Миколайовичу, які це огидні люди! Жартують, а очі холодні, недобрі, підлабузнюються до мами, а не поважають її, я ж це все бачу! Появляться, зайдуть кілька разів і зникнуть.
А мама наче сліпа! Вона нічого не бачить і не чує! Досить з'явитись на порозі якому-небудь пройдисвітові і сказати, що він од Мещерського, як мама тане і ладна на колінах стояти перед ним!
Та найважче навіть не це! Дома в нас стало страшно, начебто хтось смертельно хворий і всі чекають його смерті…
Я б давно пішла з дому, але мені шкода маму, Гарасиме Миколайовичу! Вона дуже змінилась, сіпається вся, не спить ночами, весь час приймає аспірин. Останнім часом ми живемо, як на залізничній станції. Мама перестала займатись господарством. Ми не ремонтуємо квартири, ми харчуємось всухом'ятку, ми живемо так, начебто все, що з нами відбувається, це начорно, а ось скоро почнеться зовсім інше, нове, справжнє життя. Яке? Чого мама жде? Я пробувала з нею поговорити, вона не слухає, вона кричить мені, що я обмежена, тупа істота і нездатна зрозуміти її. В той день, коли я одержала атестат зрілості, вона поїхала в Гагри і навіть не поздоровила мене! Кілька місяців вона не знала, що я вступила до медичного інституту, а коли дізналась, знизала плечима і сказала, що це схоже на мене — вибрати таку нецікаву професію…
Весь останній час вона була дуже похмура, майже не розмовляла зі мною, за кожну дрібницю сварилась. І ось звершилась «велика» подія! Минулого тижня прибув новий посланець від Мещерського. І мама ожила!
Він прийшов до нас і захворів чимсь схожим на малярію. Добу пролежав непритомний. Наступної ночі вони говорили до світанку. А після цього він пішов, і більше я його не бачила. Але мама стала іншою людиною. Вона енергійна, весела, вона весь час жартує і навіть голубить мене, чого не бувало багато років, Гарасиме Миколайовичу!
Я спробувала поговорити з нею серйозно. Просила, щоб вона сказала мені правду. Чого вона жде від Мещерського? Хто ці люди? Чому вони приходять у наш дім, як господарі, і поводяться з нами, як із слугами? Про що вона говорила вночі з цим останнім?
І ось що мені мама відповіла. «Кіро, — сказала вона. — Я зрозуміла, що тобі краще жити окремо. Ти не приймаєш до серця моїх інтересів, мені чужі твої. Ти доросла людина, а в природі є закон, згідно з яким молоді ідуть від батьків… Іди від мене на будь-яких умовах. Квартиру ми розділимо або я виплачу грошима… Я віддам тобі мій золотий годинник і котикову шубу». — «Мамо! — сказала я. — Про що ти говориш? За законом природи живуть звірі. Ми люди. Для нас обов'язкові закони суспільства. Як я можу тебе покинути? Ти нещасна, хвора людина! Я нікуди від тебе не піду!»
Тоді вона шпурнула на мене попільницю і заперлась у своїй кімнаті.
І ось я прийшла до вас за порадою. Що мені робити? Що з нами робиться? Інколи у мене з'являється догадка, від якої стає так моторошно, що стискається дихання! Допоможіть мені розібратись у нашому житті! Хто такий Мещерський? Чому він має владу над мамою? Про яке «нове» життя вона твердить? Допоможіть нам, Гарасиме Миколайовичу! Я знаю тільки одно: так жити, як ми живемо, не можна… Дайте мені, будь ласка, папіросу, я інколи курю, як ніхто не бачить, а вас мені не соромно… Дякую! Ні, сірник я сама запалю… Я люблю вогонь. Це все, Гарасиме Миколайовичу… Більше мені нічого розповісти!
Кірине обличчя щосекунди мінилось, як смуглорожева поверхня черепашки, по якій ковзають тіні.
— Значить, ви прийшли до нас, тому що вам важко живеться дома?
— Так, я хотіла…
— Ви хотіли, щоб я за вас зрозумів, що у вас дома добре, а що погано?
Кіра мовчала, з тривогою і здивуванням стежачи за полковником.
— Ви хотіли, — продовжував Смирнов приязно, — щоб ми навели порядок у вашому домі? Але ж ми, Кіро, організація, яка викриває злочинців! Ми не втручаємось в особисте життя людей, та й ніхто не має права цього робити, якщо немає до того серйозних даних.
— Я хотіла…
— Ви, Кіро, хотіли, щоб я сказав вам, добре чи погано робить ваша мати? А от ви самі як про це думаєте?
— Я не знаю, все це дуже складні питання… — квапливо сказала Кіра. Вона знову закусила губу, в її очах спалахнули вогники образи. — Я прийшла до вас з відкритою душею… — повільно сказала вона і кинула недокурену папіросу в попільницю. — Ви начебто осуджуєте мене!
— Кіро, скільки вам років?
— Двадцять два! З половиною. Ні, ви вже, будь ласка, не вичитуйте мені. Я не для цього прийшла! — твердо сказала вона, труснувши головою.
— Ну що ви, хіба я смію! — усміхнувся полковник. — Я просто хотів ось про що спитати. Доки вас треба виховувати? Ні, справді! Ну, припустімо, вашій мамі ніколи було. В школі виховували? В комсомолі теж? В інституті знову виховують? Чи не час уже почати проявляти свою самостійність?
— Людина проявляє себе в праці! Ось, коли я…
— У вчинках проявляє себе людина! Праця — також вчинок!
— Мені здаються підозрілими люди, що приходять від Мещерського! — твердо сказала Кіра.
— А чому ви терпіли їх до цього часу?
— Я живу у мами… — знехотя заперечила Кіра.
— Ось уже чотири з половиною роки ви повнолітня людина! В чому ж воно проявилось, ваше повноліття? Ви одна їздите в метро? Ходите в дощову погоду без калош. Ну, ось бачите, їй цілих двадцять два з половиною роки, а вона плаче!
— По-вашому, я і боягузка, і безвольна, і…
— Це не по-моєму. Це справді так. Ви ж і до нас прийшли не з власної ініціативи, правда? Збрехати ви, мені здається, не зможете.
— Правда… — схлипнула Кіра, витираючи очі рукавичкою. — Дайте мені ще одну папіросу!
— Обійдетесь і без папіроси! Хто вам порадив прийти до нас?
— Володя! Тобто Олешин. Один студент наш. Ні, ви справді вважаєте, що я ні на що не здатна?!
— Та ні, я вам такої дурниці не говорив. І Володя, мабуть, десь поблизу чекає?
— У скверику… А звідки ви знаєте? — сльози у Кіри враз висохли, і вона усміхнулась, з цікавістю дивлячись на Смирнова.
— Старий я, Кіро! Зараз вас проведуть до під'їзду. — Смирнов підписав Кірі перепустку і натиснув кнопку дзвінка. — Ну, бажаю щастя! — сказав він Кірі.
— А… — Кіра підвелась із стільця. — Ви мені нічого не скажете? Нічого не порадите?
Смирнов встав. Увійшов черговий.
— Іване Івановичу, проведіть громадянку Прейс! — наказав Смирнов черговому. Потім обернувся до Кіри і, співчутливо усміхаючись, сказав: — Самі, самі вирішуйте. Час! Голова на плечах є. Серце б'ється. Володя також близько, це для вас важливий фактор. Він вам, очевидно, правильно радить. А ви все-таки спробуйте своїм розумом жити! До побачення.
— А… можна мені коли-небудь ще раз до вас прийти? — спитала Кіра посмутнівши.
— Зайнятий я дуже, Кіро! — просто сказав Смирнов, зробивши крок до дверей. — Хіба якщо тільки щось надто вже важливе…
Черговий нетерпеливо кашлянув.
Кіра щось хотіла сказати, але передумала.
— Добре! Сама! — сказала вона і, зітхнувши і махнувши рукавичкою, вийшла в коридор.
— Іване Івановичу! — затримав Смирнов чергового. — Пришліть до мене зараз же Олександра Даниловича.
— До побачення, Гарасиме Миколайовичу! — неголосно сказала в коридорі Кіра, але Смирнов неуважно кивнув їй. Він уже не бачив її і не чув… Його на мить оглушив і засліпив раптовий здогад.
Коли Берестов квапливо увійшов до кабінету, Смирнов стояв біля вікна, спершись обома руками на підвіконня. Він обернувся назустріч прибулому, і Берестов побачив, що в Смирнова блищать очі, що він був одночасно роздратований чимсь і обрадуваний.